Глава 15. Розмова

Олександр допомагає вийти з катера, міцно стискаючи мою долоню. Водій кличе його, але голос Алекса непохитний.

— Сьогодні ми нічого вирішувати не будемо! У посольство я з'їжджу вранці. Доброї ночі, Джен, — навіть не обернувшись до чоловіка, ми неквапливо йдемо до дверей якогось будинку.

Виявилося, що це невеликий готель, маловідомий, гостей небагато. Тут доволі тихо та спокійно. Дерев'яні меблі, візерункова оббивка диванів і привітна усмішка адміністратора.

Піднявшись на другий поверх, Санді дістає ключі з кишені й відкриває двері номера. У приміщенні все ще витає його аромат, наче повиснув у повітрі, в очікуванні повернення власника солодких нот парфуму.

— Підемо, я допоможу тобі прийняти ванну, — знімає з мене затерту шкіряну куртку, відкидає її до порога. — Тепер це сміття. Не хочу, щоб вона нагадувала тобі про те, що трапилося.

На мить забарившись, киваю на знак згоди й заходжу у ванну кімнату. Білі стіни поколюють очі чистотою, але шум води з відкритого крана, затьмарює всі мої думки. Олександр регуляє напір, наповнивши керамічну ванну до половини. Наливає трохи гелю й спритними рухами перетворює його на пишну піну.

— Дозволь? — торкнається пальцями футболки. Слухняно підіймаю руки, дозволивши роздягнути мене.

Похмурий погляд сповнюється болем і злістю, коли він бачить синці на ребрах та спині. Вилиці заходили в знайомому танці стриманості. Можливо, я навіть сумувала за ним або...?

— Залишу тебе на самоті. Але якщо захочеш поговорити — поклич мене, посиджу поруч. Поки замовлю їжу в номер. Ти голодна?

— Я не їла нічого весь цей час. І майже не пила води...

— Що?! — обурений вигук чоловіка змушує підняти на нього очі.

Наші погляди зустрічаються. Утім, відчувши себе винуватою, швидко опускаю голову. Спробувавши кінчиками пальців воду, розпускаю волосся, ковтаючи образу, намацавши відрізані пасма.

— Дякую, Санді… Алексе.

— Усе гаразд. Я сумував по цьому імені, — прокашлюється, хоче зробити крок до мене, але передумавши, різко відвертається до дверей. — Покличеш, я допоможу вибратися...

Замок клацає, змусивши здригнутися. Двері зачиняются. Напевно, вибратися із ванної? Згадую, як у темряві квадратного дворика готелю, голосно кричала його ім'я. Як кликала на допомогу, отримавши удар по голові. Та навіть почувши мій крик, чи прийшов би він? Адже скільки гидот я йому тоді сказала...

***

Помившись, обережно вилізаю із ванни, замотую волосся в рушник й одягаю халат. Як приємно бути чистою! Губи печуть від зубної пасти, але дідько, як це приємно! Я навіть всміхаюся собі у відбитті дзеркала.

Лунає тихий стук. Щітка випадає з рук. Ох, не можна так боятися кожного звуку!

— Ніко? Я входжу, — Алекс зазирає, побачивши, що я вже не у ванній, супиться. — Чому не покликала? Ти занадто слабка, могла впасти.

— Я зараз бачу, тому не впала б. Усе нормально.

— Вероніко! — квапливо підходить, вхоплює за плечі, розвертає до себе. — Ти більше не в полоні! Ти вільна! Я тут, поруч! І більше нікому не дозволю ...

Раптом голос починає тремтіти, зірвавшись. Він замовкає. Хоче продовжити фразу, але гордість або турбота про мене, переконують його цього не робити. Уважно дивлюся на нього, на бліде втомлене обличчя, яке має інший вигляд, навіть голос і манера спілкування зі мною стали м'якшими...

— Час поїсти та спати!

Простягає руку. Здивовано спостерігаю за ним, не ворушачись. Він, не чекаючи відповіді, переплітає теплі пальці з моїми, і веде у кімнату.

На столику приготовлені страви з фруктами, бульйон, чай та пляшка червоного вина. Повечерявши, лягаю в м'яке ліжко, мружачись від приємного розслаблення по всьому тілу. Чи може бути зручна постіль джерелом щастя? Особливо, після холодної бетонної підлоги… Санді сідає на краю ліжка, біля моїх ніг.

— Вранці я поїду в посольство, а ти спи, скільки хочеться. Коли стане легше, ми одразу повернемося в Нью-Йорк. Я вже домовився про відновний стаціонар у лікарні. Через тиждень будеш як новенька.

Запитливо дивлюся на нього, сон накриває все сильніше. Однак невже він знову вважає мене…

— Ні, Ніко, я не вимагаю! Це життєво необхідно для твого здоров'я. Це не моя чергова примха.

Алекс якось криво всміхається й одразу ж повертається до повного контролю над своїм обличчям.

— Якщо хочеш, можеш сама обрати, де будеш проходити огляд та лікування.

— Навіщо мені лікування? — сонно запитую.

— Ти була в полоні три дні! Не їла та не пила весь час. Це смертельно небезпечно! Як взагалі тобі вдалося…

Він знову замовкає. Та що таке?! Я не впізнаю його!

Піднімаючись з ліжка, Алекс роздивляється мене стривоженим поглядом. Нервово облизує губи й повідомляє, що буде спати на дивані, щоб не заважати.

— Ти розкажеш все? — прикривши очі, прислухаюся до його тихих кроків по номеру.

— Завтра. Відпочивай.

Наостанок глянувши на нього, перш ніж провалитися в сон, бачу, що він наливає в келих трохи вина й, сівши на диван, похмуро дивиться в мій бік.