Глава 14. Перемога

Хоробрість — це дурість, приправлена спокусою перемоги.

Піднявшись на ноги, зібравшись з духом та останніми силами, я щиро повірила в успіх. Двері відчинилися. Здуваю волосся, яке впало на обличчя й, різко нахилившись, біжу вперед, не бачачи перед собою нічого. Страх та адреналін застилають очі. Удари пульсу у вухах приглушують чийсь стриманий вигук мого імені.

Падаю. Немає дзвону металу. Коліна печуть від нестерпного болю. Судомна напруга м'язів живота допомагає не розпластатись обличчям на підлозі. Стоячи на колінах, нахиливши голову й важко дихаючи, я зрозуміла — це провал.

Примруживши очі, хотілося розплющити їх, і знову побачити перед собою рідний дім. Ні, не квартиру Олександра, а будинок, в якому я відчувала себе живою — батьківський дім.

— Не бийте! Я більше не маю сил захищатися...

Хтось обережно бере мене під руки. Голова паморочиться. Лунає клацання, і зап'ястя розслабляються. Сідаю на підлогу, закривши звільненими долонями обличчя.

— Навіть коли у тебе немає сил, не можна бути впевненим, що ти знову що-небудь не накоїш! — голос звучить лагідно та з усмішкою.

Розплющую очі й прибираю руки від лиця. Переді мною сидить... Олександр! Ось це так! В одну мить починаю гостро відчувати все, що відбувається навколо. Сльози, як водоспад, що зірвався зі скелі, течуть по щоках. Олександр Росс, мій чоловік! Він прямо переді мною! Це міраж? У мене галюцинації від виснаження?

— Санді? — шепочу тремтячим голосом. — Санді?!

Не знаю, що довело мене до такого стану, полон чи самотність, але я кидаюся йому на шию, міцно вчепившись у широкі плечі та розчиняючись у сильних обіймах! О, цей знайомий аромат парфумів! Солодкуватий, дорогий запах успішного чоловіка...

— Що ти тут робиш? Ой, ні… Що я кажу? Як ти... як ти знайшов мене? — із захопленням дивлюся в його карі очі, які зараз не здаються чужими. Бачу в них надію і шанс, знову шанс на порятунок.

— Ніко, мила, може, виберемо більш затишне місце для пояснень?

Алекс лагідно торкається моїх розбитих губ, ніжно погладивши пальцями бліді щоки зі слідами ударів.

Міцно замружую очі, боячись, що коли їх розплющу, переді мною будуть цегляні стіни, з повзучою зеленуватою цвіллю над підлогою...

До кімнати входять двоє чоловіків у формі, у руках автомати, а на грудях бронежилети. Позаду йде медик. Мені обробляють рани, напоюють водою та вкривають теплим пледом.

Алекс розмовляє з одним із правоохоронців, не відводячи від мене погляду. Іноді він дивує підбадьорливою усмішкою. На ньому коричнева куртка поверх сірого джемпера, сині джинси та чорні спортивні туфлі. Легка щетина на обличчі та схвильовані очі. Тисне руку поліціянту, повертаючись до мене.

— Іти зможеш? — легенько обіймає за плече.

— Звичайно! — впевнено відповідаю й, зробивши крок, падаю в його обійми. — Голова паморочиться...

Олександр спритно бере мене на руки, відмовившись від допомоги рятувальників. Несе моє ослаблене тіло темними коридорами, потім підіймається сходами, де яскраве сонце засліплює очі, що звикли до напівтемряви. Притуляюсь до його плеча обличчям, обхопивши руками за шию.

Коли ми опиняємося на вулиці, навколо багато людей: поліційні машини, швидка допомога та навіть журналісти.

Бузковий захід над водою й свіже повітря, наповнене солоним присмаком моря, наповнило легені, від чого в голові ще більше запаморочилося, вимкнувши свідомість.

***

Прокидаюся на катері, від колисання якого, страшенно нудить. Подивившись угору, бачу небо за склом даху, у ньому швидко змінюються пухнасті хмари.

— Скоро дощ… Сподіваюся, ми встигнемо дістатися до аеропорту? Якщо затопить дороги, нам це додасть проблем. О, мила, ти прокинулась? — голос Алекса звучить прямо біля обличчя.

Він дбайливо гладить мене по голові, поправляє ковдру, укутуючи мою спину. Не можу сказати ні слова. Мені соромно. І страшно. Адже будуть наслідки...

— Не хвилюйся, до берега недалеко. Нас будуть чекати, — він з кимось переглядається. — А там літак, і додому, мила...

Додому? Мені знову стає погано, заплющую очі.

— Я не витримаю зараз переліт... — ледве чутно шепочу йому.

— Що? — нахиляється  ближче. — Зрозумів. Дженнаро, спочатку в готель! Скасуй виліт.

— Буде зроблено, містере Росс, — чую знайомий чоловічий голос.

Підводжуся на м'якому дивані, озираючись у бічне вікно й дивлячись, як віддаляється острів Лідо, з піщаними пляжами, кам'янистими берегами та червоним сонцем, що ховається за обрієм.

— Хотіла б опинитися тут за інших обставин? — ніби прочитавши мої думки, запитує Олександр. Але його голос наповнений добротою, а не сарказмом. — Чому ти мовчиш, Вероніко?

— Я досі не вірю...

— Що все скінчилося? — обіймає, міцніше притискаючи до себе. Тремтяче тіло заспокоюється, а совість похмуро підіймає брову, нагадуючи про вчинки. — Іди до мене, усе позаду!

Кладу голову на його плече, Алекс вкриває нас обох ковдрою, залишаючи гарячу руку біля моєї шиї. Непомітно торкається волосся, гладить по краєчку вуха. Відчуваю, що він роздивляється мене, але не можу підвести до нього очей… Хіба є моєму вчинку виправдання?