Глава 13. Рішення

Невідоме — вабить. Заборонене — бажане.

На ньому чорна толстовка з глибоким капюшоном, лижна маска, пошарпані джинси та темні кросівки. Обличчя приховане, лише невеликий проріз для очей дозволяє впізнати його погляд. Голос він навмисне знижує, та й трикотажна тканина приглушає тон.

Таємничий, небезпечний, звабливий. Я його боялася, ненавиділа і бажала... Дійсно божевільна.

— Еріку, звільни мої руки, — покрутивши хворобливі зап'ястя, намагаюся вирівняти спину.

— Не можу, — грубо відповідає, поправивши край капюшона й опустивши його нижче на очі. — Тобі не потрібно було підходити до мене на балу.

— Серйозно?! Ти викрав мене, б'єш… А виявляється, хто винен?!

Сміюся, помічаючи, як його це дратує. Уміння дратувати чоловіків — мій талант. Шкіряна куртка, ніби лід, обпікає холодом шкіру. Ніхто і ніколи мене не бив, тому зараз кожен міліметр тіла знемагає. Але я нікому не збираюся показувати свій біль.

— Я тебе не бив, — сердито каже Ерік. — Ти настільки самовпевнена, що просто бісиш!

— Це взаємно! — лукаво поглядаю на нього, уявляючи, як під маскою його прочинені губи пересихають від бажання мене поцілувати. — Коли я буду вільна?

— Як тільки ми отримаємо гроші. Тебе не відпустять, поки твій чоловік не сплатить викуп. Нам потрібна готівка, це уповільнює процес.

— То, він усе-таки заплатить? — натхненно скрикую й одразу замовкаю.

Тепер ніде немає правди. Мій світ зруйнований. Я зламала навколо себе все, що тримало життя на плаву.

Ерік встає з коліна, обсмикує толстовку, знизу майже не видно його очей.

— Не йди! Побудь зі мною! — тихо прошу, неспроможна залишатися знову одна.

— Це стане для тебе гарним уроком, як навчитися тримати язик за зубами.

— Не бувати цьому, зрозумів? — кричу йому в спину, коли він відчиняє двері.

Замок зашумів зовні й в камері запанувала гнітюча тиша.

І тут мене осяює! Він не надів мішок! Я можу нормально дихати! Першим ділом озираюся навколо: квадратна кімната, темна цегла якої покрилася пліснявою й мохом, холодна бетонна підлога та труби, на які були покладені великі надії, такі ж, як і на привабливу авантюру, яка привела мене... в полон.

Заради усмішки та заспокоєння душі, що все-таки спробувала, я присідаю біля труб і кілька разів тру об них ланцюг між браслетами. Звичайно, це було марно, але натомість з'явилася нова ідея.

Відчувши приплив сил, попри біль і знемогу, я беруся за справу. Довжина труби близько метра. Вага, яку я зможу підняти. Нахилившись нижче, засовую кілька пальців у трубу, щоб підняти її та затиснувши у долоні, підтягти вище до спини.

Наручники сковують рухи й нестерпно тиснуть на зап'ястя, але мені вдається. Схопивши трубу, починаю підштовхувати її під руку. Кілька разів важкий метал з гуркотом падав на підлогу, змушуючи затамувати подих від страху. Однак, коли на шум ніхто не прийшов, я знову і знову намагаюся підняти трубу.

І ось, холодний край торкається спини, а потім ковзає під руку на згині ліктя. Притискаю його до талії, переводячи дихання. Нижню частину утримую пальцями на попереку, верхній край виходить коло грудей і плеча спереду.

Якщо зможу втримати, нахилюся вперед — труба буде немов спис, що стирчить з-під руки. Коли двері відчиняться, і хтось почне заходити, я розбіжусь наскільки можливо, та щосили вдарю у тулуб трубою. Можливо, мені вдасться збити з ніг людину, щоб спробувати втекти.

А що буде далі? Труба випаде, вибіжу в коридор, і куди втечу? А якщо вони знову прийдуть разом, і мене схоплять? Такі думки відмовляють від наміченого плану. Не пробачу собі, якщо не спробую!

Опинившись у безвихідній ситуації, є два доступних рішення — здатися або ризикувати. Ризик небезпечний. Він може виявитися фатальною помилкою. А може змінити хід долі. Усе залежить від того, чи готовий ти прийняти будь-який результат свого рішення...

Розумію, що мене не вб'ють, якщо не отримають викуп. Моє життя їм необхідне. І звичайно, роздуми протестували один одному. Адже банда могла обрати шлях «здатися», а точніше, зрозуміти, що задуманий план зривається, і мене просто «приберуть», щоб приховати сліди злочину…

За дверима лунає шерех, я нарешті опритомнію від детективних картин в уяві.

Батько завжди вчив мене бути хороброю. Якщо вже й бути покараною, то по суті. Але дитячі пустощі не зрівняються із втечею з полону. Завдяки батькам, зокрема, татові, я завжди була готова до раптових вчинків. «Наслідки будуть завжди, а право вибору лише раз». Ці слова я повторювала собі постійно: коли ставала на лижі, тулилася до хвиль на дошці й коли залишилася без даху над головою після смерті рідних...

У мене був вибір ночувати під мостом або невтомно шукати роботу кілька діб, практично без сну. Один заклад, другий, п'ятий. Здавалося, що простіше було б розревітися посеред вулиці та волати про допомогу. Але я, зціпивши зуби, йшла далі. І знайшла.

Поїхати з Олександром, багатим і незнайомим чоловіком, було ризикованим рішенням. Наслідком виявилася відсутність особистого життя та спільних інтересів. Лише повна відповідність статусу, який був чужим.