Глава 12. Сильна

Хтось торкається плеча. Здригаюся й відповзаю. Як усе болить!

— Тихо! Сядь! — утримуючи за шию, чоловік допомагає мені сісти та спертися об стіну.

Розв'язує мотузку, підіймає край мішка, вивільняючи нижню частину обличчя. Тканиною витирає кров на розбитих губах.

— Відкрий рот, — заперечно хитаю головою. — Я сказав — відкрий рот!

Злякавшись, міцно зціплюю зуби, ледь не запищавши від болю в щелепі. До губ щось притискається й починає литися вода.

— Пий.

Зробивши кілька ковтків холодної води, переводжу подих та зважуюся знову заговорити.

— Мені треба в туалет, — намагаюся роздивитися крізь мішковину того, хто переді мною.

— Добре. Якщо обіцяєш без дурниць.

— Я подумаю, — жартівливо відповідаю, кривлячись від кожного руху.

Мішок знову затягують на шиї.

— Так, так! Я обіцяю! — кричу, сподіваючись, що він не передумав. — Без дурниць!

— Вставай!

Коли підводжуся на ноги, чоловік стає позаду мене, смикає за руки, злегка притиснувши спиною до себе, і веде вперед, підштовхуючи. Він тримається за наручники, які нещадно впиваються й тиснуть зап'ястя.

— Я не зможу в них... — ворушу руками, ненароком торкнувшись теплих пальців викрадача. Той кашляє та міцніше стискає лікті.

— Іди. Мовчки.

Ми йдемо близько хвилини. Десь грає музика, чую голоси. Усі говорять англійською, але не вдається розібрати. Скрип дверей. Навколо стає тихо.

— Зараз я зніму наручники, але мішок залишиться. Якщо надумаєш бунтувати — не будеш рада, — лунає різкий тріск електрошокера біля вуха. — Зрозуміла?

Здається, що він навмисне розмовляє тихіше та знижує голос. Киваю, бо удар струмом витримати навряд чи зможу. Чоловік розвертає мене, кілька рухів, і руки вільні. Знову повертає за плечі, обличчям до себе.

— Сідай.

— Що?! — здивовано перепитую, хитаючи головою від роздратування.

— Просто сідай.

— Ні.

Стає страшно, у думках з'являється кілька ідей, як розправитися з бандитом. Позаду шумить змивання унітазу.

— Знімай штани та сідай, — дає в руки рулон паперу.

— Вийди.

— Ні.

— Тоді, хоча б відвернись.

— Ага, — сміється.

Природно, вибору не було. Чоловік відходить на кілька кроків. Коли одягнулася, він підхоплює мене під лікоть та кудись тягне. Відкриває кран та підставляє мої руки під воду.

— Я можу вмитися? Усе обличчя в крові...

У приміщенні набагато світліше, ніж у камері, вдається роздивитися його силует. Але відповіді не отримую. Розвернувши спиною до себе, він знову надіває наручники, перевіряє вузол на шиї та мовчки веде назад коридорами.

Коли по запаху сирості розумію, що знову у своїй «в'язниці», руки починають калатати. Невже мене не випустять звідси найближчим часом?!

— Якщо ти ще раз надумаєш влаштувати провокацію, знай, я більше захищати тебе не буду! — суворо вимовляє чоловік.

— І який цінник повісили за мою душу? — уїдливо запитую, притулившись спиною до холодних цеглин стіни.

— П'ятнадцять мільйонів.

— Олександр не оцінить мене так дорого, — сміюся, пригадуючи обличчя чоловіка. — Тим більше я пішла від нього. Він не буде платити вам викуп. Між нами все скінчено. Ми чужі люди.

— Можеш не намагатися, — хмикає бандит.

— Що не намагатися? Висміяти вашу безглузду ідею викрадення? Та ви хоч уявляєте, скільки це грошей? Алекс не віддасть навіть і копійки. Він їх заробляє важкою працею, щоб...

— Тобі варто було б навчитися тримати язик за зубами. Ніколи не думала, що у всьому винний твій зухвалий рот та поведінка?

— Краще знову вдар мене, щоб не слухати твоїх повчань!

Я б зараз схрестила руки на грудях і невдоволено закотила очі, але в моїх можливостях лише опуститися навприсядки й схилити голову.

— Хоч би стілець дали. Підлога холодна. Я захворію!

— Нікому немає діла, дитинко, — бурчить чоловік та шумить ключами від дверей. — Сиди тихо, не наривайся на неприємності!

— А зараз у мене все чудово, так? — істерично сміюся, зіщулюючись від болю й металічного присмаку крові у роті.

Двері гучно зачиняються. А якщо Олександр дійсно відмовиться сплачувати викуп? Більше я нікому не потрібна… Мене вб'ють.

***

І час канув у прірву. Тягнувся, як ранковий туман над полем. Не танув, не поспішав. Стелився вологою прохолодою. Торкався рук. Обволікав тіло, приховуючи тремтіння.

Мені снилося, що я йду Нью-Йорком на світанку. Дороги порожні. Немає жодного звуку. Лише скрегіт коліс по асфальту розрізає свідомість. Обертаюся. На перехресті, у білий мінівен врізається автобус. Автомобіль перекидається на дах, ковзаючи по дорозі не один десяток метрів. Батько загинув миттєво, прийнявши весь удар на водійську сторону. Мати померла у мене на руках ще до прибуття швидкої допомоги.