Глава 11. Полон

Ви коли-небудь чули запах тюремної камери? Ні? Ось і я ні, до того моменту, коли спробувала зробити глибокий вдих у затягнутому на голові мішку. Він став не так сильно прилягати до обличчя, що дозволило зробити кілька спроб заповнити нестачу кисню.

Холод, вогкість, тьмяне світло, неприємний гіркий та важкий присмак дешевого тютюну. Піді мною немає нічого, тіло заклякло від крижаної підлоги. Намагаюся прийняти сидяче положення, використовуючи стіну за спиною, як опору. Заніміла рука, на якій я лежала невідомо скільки, зрадницьки поколює, немов тисячі голок розливаються по крові. Розправляю змерзлі пальці, сподіваючись знайти що-небудь на підлозі, аби почати різати мотузку. Порожньо. Стримуючи пориви страху, обережно кручу руки в мотузках, шкіра починає пекти. Але послабити тиск не вдається і тим паче зовсім звільнитися.

Тихо гарчу, міцно зціпивши зуби від хворобливих відчуттів по всьому тілу. Волосся прилипає до обличчя, неприємно потрапляє в рот і заплутується на віях. За що мені все це?!

Чую, як за стіною з'являються голоси людей. Звук приглушений та нерозбірливий. Підводжусь на ноги й, торкаючись краєм долонь до стін, роблю кілька кроків по приміщенню. Крізь мішковину нічого не видно, лиш трохи проникає світло, але навіть силуети неможливо розглянути.

Тут порожньо! Нічого, що допомогло б звільнити руки! Якась невелика кімнатка, від стіни до стіни вісім кроків.

Чується брязкіт ключів та гучне клацання замка. Судячи зі звуку, двері залізні. Я мимоволі задкую, щоб відійти, утім, орієнтація в просторі порушена. П'яткою чіпляюся за якісь палиці на підлозі й, не втримавшись, з гуркотом падаю.

Лунає басистий чоловічий сміх, і двері зачиняються зсередини. Ні, ні, ні!

— Не підходь до мене! — гарчу, відповзаючи до стіни й боляче розтираючи до крові зв'язані руки. Коли спираюся спиною на холодну опору — стає спокійніше. Підігнувши коліна до живота, сідаю, прислухаючись до кроків, аби зрозуміти, де знаходиться чоловік.

— Подобається, коли боляче? — хрипко запитує, опинившись прямо біля мого обличчя, а точніше, голови в мішку.

— Пішов ти! — кричу, почувши його важке дихання поруч.

— Кретинка! — боляче б'є по щоці, від чого я майже падаю на підлогу. — Будеш скиглити й просити про помилування!

— Грегу!

Знову відчиняються двері. Цей, що вдарив, робить від мене кілька кроків.

— Хай тримає рот закритим! — нібито у виправдання бурчить він.

Чоловік, що увійшов, мовчить. Кроки, шепіт, нічого не розумію. Раптом мене хтось підхоплює під руки й відтягує в іншу сторону.

— Відпусти! Відпусти, сволото!

Лякаюся, що зі мною зроблять щось погане. У відповідь тиша. Кидають знову на підлогу. Підтягуюся та сідаю, відчуваючи за плечима кут стіни. Мене повернули на колишнє місце.

— Що вам потрібно? Навіщо я вам? — питаю, почувши, що двері знову відчинилися. — Чому ви мовчите? Агов!

Але замок загуркотів, навколо запанувала тиша. Ось це я потрапила!

***

Минає година, дві, а може, усі десять. Хочеться їсти. Але більше пити. І таблетку знеболювального. Живіт ниє. Прокляття! Навіщо я стільки пила вчора? Чи коли це було...

Холодно лежати або сидіти. Тому, попри біль, встаю та ходжу уздовж стіни, торкаючись її плечем, щоб знову не впасти.

Думок немає. Лише рахую секунди, хвилини. Рахую та намагаюся зрозуміти, скільки тут перебуваю. Тиша дратівливо тисне на свідомість.

Щока саднить після удару. Потилиця болить. Руки печуть від мотузки. Я вже звикла дихати в мішку, обличчя зігріває власне дихання, а все тіло навпаки тремтить від холоду.

— Агов? Хто-небудь! Мені потрібно в туалет! Ви чуєте? Гей? — кричу біля дверей, прислухаючись до звуків по той бік.

Переминаючись з ноги на ногу, злюся та серджуся на слабкість свого організму. Вони чекають, що я буду благати? Чекають мого «будь ласка»? Не буде цього!

Відходячи від дверей та прораховуючи подумки кроки, згадую про палиці, через які спіткнулася. Роблю ще кілька кроків, обмацуючи краєм кросівок підлогу перед собою. Ось вони! Розвертаюся спиною та сідаю, нахилившись як можна нижче. Тягнуся руками. Ще трохи...

Виявилося, що це не палиці. Квадратні профільні труби, три штуки, складені одна на одну. Відчуваю прилив сил та адреналіну! Адже у мене з'явилася можливість спробувати розрізати мотузку об гострі краї сталі. Як добре, що вони тут є!

Намагаючись тримати рівновагу, тру вузли об труби. Мотків навколо зап’ясть декілька, зав'язані туго й міцно, роботи попереду багато. Плечі втомлюються, але я не зупиняюся.

Раптом за дверима знову голоси. Дідько! Ніко, нумо, зберися! Швидше! Три! Три! Наче ось-ось звільнюся, але ключ уже провертається в замку! Ще мить, і я зможу витягнути руку з мотузки.

Є! Права рука вільна! Проте в кімнаті я більше не сама...

— Чорти б тебе за ногу... — бурчить чоловічий голос.

Швидко тягнуся до мішка, скинувши вузол із тонкої мотузки, яка притискає тканину до шиї. Переді мною обличчя в масці. Високий, міцний… Він спритно схоплює мене й стискає у хватці.