Глава 10. Спогади

Прийшовши до тями, відчуваю, що лежу на холодній підлозі. Вона хитається. Чи це я хитаюся? Нудить. Тіло ломить. Голова, дідько, моя голова...

— Вона опритомніла, мукає щось... — чую крізь шум чоловічий голос. — Гей, ти?

Мене хтось штовхає ногою в спину. Ричу від злості та болю. Що відбувається?!

— Поводься тихо, я тебе жаліти не стану!

Стоп. Що?! Це вимовила жінка!

— Хто ви? Що ви хочете? Зніміть мішок, нема чим дихати! Мене зараз вирве!

— То й що? Красуня нарешті відчує всю принадність життя! — чую сміх не однієї людини.

— Виродки! Ви не знаєте з ким зв'язалися! — кричу, намагаючись інтенсивно махати головою, щоб зняти мішок. Але ці спроби закінчуються жахливим болем.

— Знаємо, знаємо, місис Росс, — з насмішкою каже чоловік.

О, Боже! Це розплата за необачні вчинки або чийсь підступний план? Заспокоююся та намагаюся глибше дихати. Розумію, що це човен. Мене відвезли кудись. Але хто і куди? Що робити? Як жахливо хитає й нудить…

Хотіла волі — отримала. Насолоджуйся, Вероніко.

***

Заплющивши очі, прислухаюся до звуку двигуна та намагаюся почути щось, що допоможе визначити місце, куди мене везуть. Гучні сплески води нагадують море та рідні українські місця. Можливо, це дивно — думати про покинуту батьківщину в такий момент. А може, удар по голові викликав непотрібні спогади?

Одеса. Я іду набережною, споглядаючи хвилюючий танець синіх хвиль. Вони заколисують, навіть коли просто стоїш поряд і вдивляєшся в обрій, якому немає кінця. Зовсім мала, за руку з матір'ю... Це була наша остання прогулянка містом, перед тим, як відлетіти до Америки. Батьки хотіли показати доньці край, в якому виросла її мати. Після знайомства з ввічливим та лагідним американцем, життя жінки змінилося. Закохана пара переїхала до Штатів, де пізніше народилася я. Минуло моє щасливе  дитинство швидко. Після смерті сім'ї у мене не було жодного бажання колись ще раз полетіти до України. На меті було єдине — вижити в жорстокому мегаполісі.

Оскільки я завжди мріяла про гарне майбутнє, успішне та забезпечене, ніколи не лінувалася працювати та вчитися чомусь новому. Але роки йшли, я дорослішала, розумнішала та нарешті зрозуміла, що аби вирватися в краще існування, потрібно шукати нагоду. Моєю нагодою став Олександр. І хоча спочатку я дійсно вірила в те, що кохаю його, зараз мені найбільше хотілося б знову опинитися на березі Чорного моря, поруч з мамою і татом. Відчувати солонувате повітря на язиці, а не присмак крові, насолоджуватися криком чайок, а не гидким сміхом викрадачів, і знати, що далі в мене є ціле життя. Життя, яке можна змінити, врятувати, покращити…

Як же безглуздо жалкувати про те, що стало небуттям! Батьку, уявляю, щоб ти зараз мені сказав, якби чув мої думки!

Намагаюся не ворушитися, сподіваючись, що біль трохи вщухне. Сльози течуть мимоволі. Від туші почали пекти очі. Кожний мій схлип супроводжується копняком по спині або ребрах.

— Мовчи, ніжинко! Що, не отримувала по голівоньці ніколи? — сміється жінка.

— Не дочекаєшся, щоб я замовкла. Чуєш, ти, тварюко? — підіймаю голову з підлоги, гучно волаючи крізь мішок.

— Затям, білявко, за кожне слово я буду бити тебе ногами… — загрозливо ричить, нахилившись так, що я чую її голос зовсім поруч.

— Чого тільки ногами? Рученьки не з того місця ростуть?

Звичайно, я пожалкувала про таку зухвалість, тому що міцна хватка підняла мою голову й з розмаху стукнула нею об підлогу човна. Відчуваю, що з носа тече кров. Кашляючи, обережно згортаюся в клубочок, притискаючи коліна ближче до живота.

Зап’ястя натерло мотузкою, від чого шкіра болить, немов від опіків. Холодно. Свідомість починає провалюватися в сон.

Ненавиджу слабкість. І зараз, коли я нічого не можу вдіяти, не можу допомогти сама собі, серджуся на власну долю.

Чиясь важка рука торкається моєї шиї, змушуючи здригнутися. Перевіряє пульс.

— Жива, жива. Бач, сіпається ще, — регоче мерзенний чоловічий голос.

— Замовкни! — суворо шипить ще один.

Отже, я вже нарахувала трьох. На мене одну? Посміхаюся, зіщулюючись від болю. Нехай вони не бачать цього, але мені потрібна емоція, яка допоможе витримати знущання.

Шлях викрадення здається нескінченним. Похмілля від випитих коктейлів та пива нагадує про себе пекельною спрагою. Дихати крізь мішок вкрай важко. Але найбільше мене лякає кляте передчуття смерті. Або ще гірше — катування. Звикла до зручного та безпечного існування, я зовсім забула про світ жорстокості й злочинності.

Санді забезпечив мене всім необхідним, особливо відчуттям стабільності. Та коли тебе б'ють, принижують, змушують боятися, ніяке багатство не додасть впевненості. Його немає. Я тільки-но полишила все те, що могло мене врятувати. Образила та покинула єдиного чоловіка, який міг би повпливати на цю ситуацію.

Хоча, зараз я на нього розсерджена. Адже саме через нього була вимушена поїхати до Венеції! Це він усе вирішив замість мене, навіть не спитавши. А я, як покірне дитя, мусила мовчки повинуватися наказу. І нехай мене викрали, нехай чекає біда… Це все через нього! Не збираюся звинувачувати себе. Дідька лисого! Слабкість? Так, у цьому я винна, адже не звикла до побиття. А от хто влаштував усе це? Аби мене провчити? Навчити цінувати життя? Хай вам грець! Я не здамся, виродки! Не для того я стільки років намагалася бути сильною...