Глава 9. "Вільна"

На ресепшн не реагую на ввічливе привітання адміністратора. Очима шукаю Дженнаро. Невже досі ніхто не помітив, що мене немає на вечірці?

Спішно йду прохолодними поверхами готелю. Зараз переодягнуся в джинси та кросівки, заберу лише документи, картку з грошима і телефон. От Ерік здивується, побачивши мене зовсім іншою!

Всміхаючись, біжу по східцях, намагаючись не шуміти підборами. Ось уже двері мого номера. Дістаю ключі, вставляю в замок, але він не закритий. Дивно, можливо покоївка прибирає?

— Доброї ночі! Ви розмовляєте англійською? Я повернулася, можете закінчити прибирання... — голосно кричу, розстібаючи застібки на босоніжках, але ніхто не відповідає.

Чи не могла я забути закрити на ключ? Потрібно швидше діставати одяг, щоб вкластися в п'ять хвилин...

Біля вікна, у тіні, спиною до мене стоїть чоловічий силует. Людина у фраку. Повільно розвертається. Вмикаю світильник тремтячою рукою. У повітрі витає аромат. Знайомий, до болю знайомий аромат чоловічих парфумів…

— Здрастуй, мила, — лунає в тиші голос Олександра.

Він робить кілька кроків уперед, його обличчя приховане під широкою маскою, з-під якої видно лише губи. У руках у нього келих шампанського. Це його я бачила на балу! Його аромат змусив звернути увагу на чоловіка, що проходить повз...

— Що ти тут робиш? — нарешті прийшла до тями від шоку.

— Чекаю тебе, — спокійно промовляє.

Намагаючись не дивитися на нього та не думати, що у дворі чекає Ерік, швидко беру валізу, розкриваю, починаючи витягувати з неї речі.

— Що ти робиш, Ніко?

— Іду від тебе! — квапливо знімаю сукню, одягаю футболку та джинси. Руки тремтять так, що не я можу зав'язати шнурки на кросівках.

— Ідеш? Куди? — з усмішкою запитує Алекс.

— Краще запитай «до кого»?

Чоловік ставить келих на стіл, розв'язує стрічки та знімає маску, уважно дивиться на мене. Його волосся ідеально вкладене, виголене обличчя бліде, карі очі розглядають темним поглядом. Він дуже гарний в цьому вбранні. Так, Ніко, не відволікатися!

— Дуже сумно, мила. Сумно, що ти так швидко знайшла заміну, — загадково каже. —  Я бачив, як ти цілувала його. І як пішла...

Застигаю на місці, заплющивши очі й стиснувши губи, щоб не заплакати. Біс! Я навіть не могла припустити, що все так обернеться.

— Олександре, — повертаюся до нього, — між нами більше нічого немає. Я не люблю тебе! Взагалі не відчуваю до тебе нічого, крім огиди!

— Я знаю це. Але мого кохання вистачить на двох.

— Будь ласка, не треба, не підходь, — прошу, коли Алекс підходить ближче. — Я розумію, що тобі важко. Але не треба...

— Важко? Мені?! — істерично сміється Санді. — Та коли тебе хвилювало, що я відчуваю? Коли цікавилася, чи втомився я, чи щасливий я? Ніколи! Ти скористалася мною, щоб вирватися зі злиднів та виїхати з Бронксу. Чи не так?

— Так! Благаю, припини!. Адже ми любили одне одного. Але кохання пройшло...

— Та що ти кажеш?! — сміючись, майже кричить він. — Кохання не зникає, коли кохаєш щиро. Я летів з тобою в одному літаку, їхав слідом за тобою й спостерігав на карнавалі. Я хотів відродити нашу пристрасть, думав, що нові відчуття, емоції, допоможуть нашим почуттям розкритися! Однак… Що зробила ти? Відкрила свої губи для іншого! Ось, що ти зробила...

Олександр підходить до тумбочки, витягає пляшку з льоду, доливає шампанське в келих. П'є одним махом.

— Де він? — різко обертається до мене. — Чекає на тебе у дворі?

— А що ти зробиш? — починаю сердитись. — Підеш битися з ним?

— Ні, мені це не потрібно, — хитає головою, скрививши губи.

— Ось! Саме так, Алексе! Ти не можеш нічого зробити, як чоловік, навіть щоб відстояти мене! Ти можеш тільки командувати та платити гроші.

— Я старався для тебе... — тихо каже він.

— Ай, та мені плювати!

Зав'язую волосся у хвіст на потилиці, беру невелику сумочку з валізи, кладу в неї документи, трохи готівки й картку. Його картку.

— Можеш залишити собі, згодиться, — уїдливо промовляє, спостерігаючи за моїми руками. — Задоволена?

— Так, Санді, задоволена!

Він кривиться, розстібає фрак і ховає руки в кишенях.

— Куди тепер? — його голос абсолютно спокійний.

— Я повідомлю тобі адресу, куди відправити документи для розлучення. Та знай, я не боюся залишитися ні з чим. Можеш блокувати рахунки, як хочеш...

— Обов'язково, Ніко. Після повернення до Нью-Йорка одразу займуся цією справою. У тебе буде час найняти адвоката.

— Боже, який же ти... — з ненавистю дивлюсь на нього. Він посміхається куточком губ, нічого не говорить, п'ючи шампанське. — Ти думаєш, Санді, що я приповзу до тебе на колінах? Погуляю та повернуся?

— А навіщо ти мені тоді будеш потрібна, Ніко? Вільна! — киває на двері.

Усе всередині мене кипить! Так хочеться дати йому ляпаса! Дихання збивається через гнів та адреналін. Застібаю шкіряну куртку, закидую сумку на плече й, гордівливо піднявши підборіддя, відчиняю двері. Я не знаю, що мене чекає далі. Але з цією людиною покінчено. Він мені теж не потрібний.