Глава 8. Пропозиція

Погойдуючись на хвилях, коло дерев'яного помосту стоїть спортивно-прогулянковий катер, прив'язаний широкою мотузкою до балки. Засклена кабіна з дахом, полірована підлога й невеликий столик, відкрита рубка на кормі, на якій помічаю шкіряний бежевий диванчик, і американський прапор, який понуро погойдується на легкому вітрі.

Ерік подає руку, допомагаючи зайти на сходинку.

— Тут є платформа для засмаги.

— Місячної? — жартома запитую, закусивши губу й розглядаючи катер.

— Чому б і ні? Засмагала коли-небудь під місяцем? — кинувши на мене грайливий погляд, розв'язує масивну мотузку, готуючи все для відплиття.

Нічого не відповідаючи, сідаю на диван, притиснувши до живота одну з подушок, що лежать поруч.

— Хвилюєшся? — спокійно запитує, обертаючись до мене. Заперечно хитаю головою. Він кидає краї мотузки, обмотавши її навколо швартової качки, трохи нахилившись, робить крок до мене: — А дарма...

Раптом він починає знімати куртку, змусивши моє дихання зупинитися на половині вдиху. Округливши очі, уважно стежу за його руками. Але Ерік, знявши куртку, накидає її мені на плечі. Видихаю, намагаючись розслабитися. Дідько, що я роблю?

Рух ключа, кілька ввімкнених кнопок, і панель приладів сяє лампочками управління. Ще п'ять секунд, і лунає тихе гарчання двигуна. Вода бурхливо вирує навколо судна.

— Як називається катер?

— Хардтоп. Мені він подобається, автономний. Для прогулянок зручно. Унизу є дві каюти.

— Твій?

— Так.

— Яка в нього швидкість?

— Круїзна — вісімнадцять вузлів, максимальна — близько тридцяти п'яти. Чому тебе це цікавить?

— Та так, нічого, — відвертаюся, дивлячись на віддалені вогні Венеції. Стара звичка розумітися в технічних параметрах, вантажем затьмарює мій настрій. — У тебе є випити?

Ерік, сидячи праворуч за штурвалом, схожим на автомобільне кермо, відчиняє трохи лівіше від себе двері, що ведуть вниз у каюту.

— Там є холодильник. Принеси, що знайдеш.

Кладу клатч біля босоніжок на невеликій тумбочці й невпевнено іду всередину. Ого, тут є газова плита, раковина з нержавіючої сталі, навіть мікрохвильова піч! Невеликий холодильник, коричневі дерев'яні меблі, бежеві дивани з м'якою оббивкою, квадратний столик поруч. Позаду розташоване велике двоспальне ліжко, щоб забратися на яке, потрібно стати на сходинку біля дивана та проповзти на колінах на постіль.

Вікна закриті сірими шторами. Білосніжні подушки запрошують прилягти відпочити. Борючись із втомою, дістаю з холодильника чотири пляшки пива, повертаюся на палубу, намагаючись не впасти на вузьких сходах.

— Знайшла тільки це, — подаю Еріку пляшку, він відкриває кришку й віддає мені, роблю ковток.

— Я не чекав гостей, тому нічого з їжі не підготував. Розкажи мені про себе.

Сідаю на диванчик біля поста управління. Загорнувшись в його куртку, щоб трохи зігрітися, замовкаю. Не хочеться розповідати про своє життя. Зізнатися, що заміжня? Ні, краще буду мовчати.

Ми довго пливемо, опинившись у лагуні між двох берегів. Позаду нас сяє вогнями острів Джудекка, казкові канали якого наповнені затишком і спокоєм густонаселених вулиць, а спереду — ланцюжок піщаних островів Лідо, з пляжами та вересневими Венеціанськими кінофестивалями, з кордоном Адріатики й чарівною елегантністю зелених вод.

— Я не втекла з балу, — Ерік здивовано веде бровою. — Мене звуть Вероніка Росс. І я втекла від чоловіка.

— Звучить, як зізнання в суді, — роблячи ковток, сміється, ніби не надавши значення словам.

— Чи як знайомство в клубі анонімних дружин, — заливисто хихочу, уявляючи навколо себе панночок в ошатних сукнях.

— Чому втекла? — незворушно продовжує питати, вимикаючи двигун катера та повертаючись до мене.

Його сірі очі пронизують наскрізь, у них є азартна цікавість та неприховане бажання. Він сміливо розглядає моє тіло, розпалюючи всередині свідомості вогонь. Йому подобається дивитися на мене, а мені подобається його погляд.

— Сама напросилася. Влаштувала йому істерику. Нагрубила. Сказала, що втомилася від усього. І він послав мене сюди, відпочити. Ось, бачиш, відпочиваю...

Пробую всміхнутися, але не вдається. Важкість у грудях змушує відчути себе слабкою та безпорадною.

— Тобі б віскі зараз, так? — присівши біля колін, запитує Ерік, цокаючи пляшкою об мою.

— Викинеш мене у воду? — з-під вій дивлюся на нього.

Відчуваю, як його рука торкається до ніг. Він не припиняє дивитися прямо в очі. Повільно відсуває край сукні та заводить долоню під тканину. Впевнено й неспішно підіймається по шкірі до стегна. Сірі очі прикриті, губи волого блищать. Ерік стає лівим коліном на диван, спирається рукою біля моєї голови й нахиляється ближче.

Мимоволі вигинаю спину, посуваючи тіло до нього. Хочеться швидше відчути смак його поцілунку, але він зволікає.

— Навіщо викидати? Мені подобається порушувати правила. Таких пещених дам я ще не зустрічав. Цікаво, чи готова ти до божевілля та свободи?