Глава 5. Подарунок

Через п'ятнадцять хвилин ми проїжджаємо венеціанську гавань, минаючи вдалині зелених вод острівець Сан-Джуліано, коло якого видніються невеликі човни з білими вітрилами, немов маленькі паперові птахи в променях сонця, які виблискують у хвилях.

Праворуч їдуть потяги, обганяючи, ніби поспішаючи перетнути водну затоку й опинитися на тому березі. За смарагдовим шосе, розсікаючи пінну воду, пливуть катери та човни, з двох боків оточені коричневими й бежевими будинками в кілька поверхів.

Проїхавши зовсім трохи, ми зупиняємося на спеціальній стоянці. Дженнаро повідомляє, що потрібно пройтися пішки.

— Вид з номера на Гранд-канал? — капризно запитую, дратуючи нового підлеглого своєю манірною мовою.

— Ні, — без емоцій відповідає.

— Чому ви всі такі нудні? — надіваю окуляри, ховаючись від яскравого сонця.

— «Усі» — хто? — наздоганяючи, цікавиться Дженнаро, тягнучи мою фіолетову валізу. На вигляд йому близько тридцяти п'яти, можливо більше, але серйозне обличчя та костюм створюють з нього людину старшого віку.

— Усі чоловіки, — обертаюся й помічаю легку усмішку на обличчі.

— Нудний той, хто вам не цікавий.

На мить замислююся над цими словами. Адже він має рацію! Проте роздумувати довго про психологію та філософію особистості я більше не хочу, бо переді мною двері готелю «Palazzo Veneziano», у перекладі «Венеціанський палац». Високі стіни будівлі пісочного кольору квадратом оточують невеликий затишний дворик, з лівого боку якого розміщені чорні підвісні плетені диванчики для відпочинку, крісла та низькі столи для спокійної бесіди або чашки кави на самоті.

Тонкі сталеві світильники наче ростуть з-під плит під ногами. Тут витає аромат вогкості та дорогого парфуму, які, змішавшись, створюють нюховий дисонанс. Усередині готелю переважають темні тони: чорний, коричневий, пастельний сірий, золотий.

Дженнаро віддає багаж носіям, сам бере ключ від номера, і повертається до мене.

— Місис Росс, — простягає невеликий ключик з биркою готелю, — відпочивайте, я через дві години заїду за вами.

— Навіщо?

— Салон? — запитально веде лівою бровою, наполягаючи на згоді.

— Я летіла цілу ніч! Мені не вистачить двох годин, — верчу в руках ключ, обмірковуючи, як позбутися нав'язливої «няні» Дженнаро.

— Вистачить. Увесь ваш час розплановано. Після того, як наведете красу, можемо проїхатися по магазинах. А о восьмій вечора потрібно буде виїжджати, щоб встигнути на початок вечірки.

— А буде час просто жити?

Чоловік нічого не відповідає, легенько вклоняється та швидко іде до виходу. Відчуваю себе пригніченою, тому що не розраховувала, що Олександр приставить сторожового пса, який буде стежити за кожним моїм кроком. І який може бути відпочинок, коли перебуваєш під пильною увагою чужої людини?!

Заходжу в номер. Тут атмосфера зовсім інша. Чорно-червоні тони стін, зливаючись з темними меблями та світлими акцентами інтер'єру, створюють спокійну, інтимну енергію. Тут не хочеться плакати чи страждати. Підходжу до вікна та розкриваю штори, з усмішкою насолоджуючись яскравими відблисками зеленої води, жовтими променями, що бігають по дахах будинків, і синім небом над панорамою міста.

Сходи біля вхідних дверей ведуть на другий поверх, де біля скляної стіни з потоками, що ллються по ній, стоїть джакузі. З балкона поверху відкривається вид усього номеру. Внизу велике ліжко з білосніжними подушками, чорним покривалом і червоним пледом, що перетинає нижню частину спального місця.

На тумбочці стоїть ваза з трояндами й відерце з льодом, в якому звабно чекає пляшка дорогого шампанського.

Усмішка не сходить з обличчя, коли навпроти ліжка помічаю скляні двері: одні ведуть у душ, інші — у невелику сауну. Зазирнувши туди, оскоминою на язиці залишається запах дерева й ароматичних масел, які акуратно розставлені на поличці. Уявляю, як сиджу в теплій непрозорій парі, насолоджуючись гарячим повітрям і самотністю.

У двері стукають, стривожив підсвідомість думками про водія. Але відчинивши, бачу перед собою елегантно одягнену дівчину. На ній білий штанний костюм і босоніжки на підборах, довге каштанове волосся зібране в ідеальний хвіст.

— Добрий день, місис Росс! Як долетіли? — не чекаючи відповіді, вона простягає мені дві коробки молочного кольору, перев'язані подарунковою сірою стрічкою з шовку. — Це від вашого чоловіка.

— Що тут? — розгублено приймаю коробки, розглядаючи байду՛же обличчя гості.

— Подарунки. Гарного вечора, місис Росс, — усміхнувшись куточком губ, дівчина квапливо стукає підборами по підлозі коридору, залишаючи мене.

Зачинивши двері, швидко іду до ліжка, на ходу розкриваючи ніжні стрічки. Під кришкою ще один шар тканини. Розгорнувши її, дивуюся від приголомшливої краси й казковості...

Переді мною лежить маска із золотих ниток. Тендітна, легка, невагома, з повітряними зав'язками. Вона настільки прекрасна, що в ній я могла бачити власне відбиття.

Під маскою золотиста сукня. Вона ніби виткана з діамантових ниток, магнетично переливається невидимим камінням. Виріз на спині схожий на червону сукню, куплену в Нью-Йорку. Довжина до підлоги та високий розріз до середини стегна.