Глава 4. Вільна

У коридорі біля комода самотньо стоїть зібрана валіза. Чашка чаю зігріває руки. Шкіряна куртка висить на спинці стільця. Джинси, сорочка та кросівки. Неохайно зав'язаний пучок волосся. Чую тихі кроки Алекса.

— Майже одинадцята, ти готова? — замість привітання питає він.

— Готова, — не хочу обертатися до нього, нічний Нью-Йорк не викликає в мені такого роздратування, як власний чоловік.

Гарячими пальцями Олександр обхоплює мою шию і щоки, довго цілує в потилицю. Трохи відсунувши край коміра сорочки, торкається губами до ключиць. Продовжуючи дивитися у вікно, нахиляю голову набік, не відчуваючи ніяких емоцій від його дотиків.

— Я став чужим для тебе, — пошепки каже Алекс. Дістає з пачки сигарету, закуривши, сідає навпроти мене за стіл. Пильно дивиться в очі.

— Я стала нічим для тебе.

— Ти помиляєшся.

— Звичайно, як я не здогадалася одразу, — невдоволено обурююся, піднімаючись зі стільця.

— Сядь, — наказує він. — Ти мені важлива. Просто я така людина, яка не вміє висловлювати своїх почуттів.

— У тебе їх немає, — гарчу крізь зуби, із роздратуванням дивлячись у карі очі, які втратили свій блиск та азарт.

— Ніко, послухай... — Олександр встає, випускає дим з рота, хоче підійти до мене.

— Ні! Я більше не буду тебе слухати! Ні чути, ні бачити. Нічого! — роблю кілька кроків від нього, беру куртку та спішно накидаю на себе. — За п'ять років ти зміг проявити свою сутність лише тоді, коли я довела тебе істерикою. Усе! Ти порожній! Ні пристрасті, ні любові, ні ненависті! Я так більше не можу! Не підходь до мене! 

Алекс, примруживши очі, щільно стискає губи, аби промовчати.

— От бачиш, що відбувається? Ти навіть не можеш змусити мене замовкнути!

— Я можу. Але не хочу, — спокійно та холодно вимовляє, повернувшись до столу.

Відкривши пляшку з джином, наливає половину склянки й випиває одним махом. Хмурюсь від подиву, адже до алкоголю він завжди був байдужий.

— Чому не хочеш? — стає цікаво, тому я зупиняюся.

— Іди! Ти вільна! — суворо каже, відводячи від мене згаслий погляд.

Змахнувши пасмо волосся з обличчя, швидко йду в коридор, підіймаю ручку валізи та міцно втискаюся в неї пальцями, так, що нігті боляче тиснуть долоню. Хочеться плакати, утім, зібравши всі сили, кидаю в'язку ключів на тумбочку і, зачинивши двері, крокую до ліфта.

На вулиці чекає автомобіль. Едді прибирає валізу в багажник. Визираю у вікно, щоб подивитись на останні поверхи хмарочоса. У квартирі темно, але серце підказує, що Олександр проводжає мене поглядом, стоячи біля самого скла і розчаровано дивлячись униз.

Глибоко видихаю, заплющуючи очі. Мені не шкода його. Він не відчуває мене. Вогонь між нами більше не горить. Його любов — як погасла холодна свічка.

***

Аеропорт «Ла Гуардія» знаходиться за тринадцять кілометрів від Манхеттену. Водій Едді наполягає провести на рейс, але поганий настрій та благальний погляд змушують його підкоритися, і залишити мене на самоті.

Здаю багаж, кілька хвилин роздивляюся табло, не звертаючи уваги на перехожих.

У повітрі витає аромат подорожі, прохолодного повітря, кави, інтриги та передчуття. Гучні звуки, монотонний шум пасажирів, метушня й невідомість. Завмираю в центрі зали, розглядаючи різнокольорові стільці та тонкі фі՛гові дерева. Вісімнадцятиметрова стеля немов розкриває легені для вдиху.

Лунає повідомлення про мій рейс. Закриваю вуха навушниками. У думках промайнуло, що Алекс міг би провести мене. Навіть захотілося озирнутися, щоб несподівано побачити його обличчя в натовпі й зрозуміти, що почуття все ще жевріють...

Обернувшись, шукаю його силует. Не знайшовши, ще більше серджуся й, гучніше ввімкнувши музику, починаю заходити в телескопічний міст, залишаючи звичні місця з несправжньою радістю.

Коли літак злітає, намагаюся не думати про чоловіка. Дістаю журнали, які він приготував для мене й, вивчаючи ювелірні товари, розумію, що все це страшенно набридло та більше не викликає ніякого інтересу.

Відкинувши папери, навіть не читаю про сенс маскарадного балу та його гостей. Можливо, я навіть втечу. Грошей достатньо, щоб покинути Італію та сховатися в густих зелених схилах Ірландії, де панує прохолода, гірське повітря й неприборкані потоки диких вод.

Поглянувши в ілюмінатор, на мить прощаюся з цим містом та його незліченними вогнями. Прощаюся з людьми, які обтяжували моє існування. Усього вісім годин, і я стану вільною.

***

Час минає швидко. Ранкове бузкове світло м'яко стелиться над хмарами. Пілот повідомляє, що ми йдемо на посадку. Чим більше літак наближається до землі, тим сильніше виникає хвилювання. Як дістатися до місця, як надалі поводитися і що робити...

Однак варто вийти з термінала, як бачу біля дороги високого чоловіка в чорному костюмі, з табличкою, на якій написане моє прізвище. Настрій миттєво змінюється. Невдоволено закочую очі й навіть хочу пройти повз, проте, суворий джентльмен сам підходить до мене та забирає валізу.