Глава 3. Істерика

Алекс стоїть біля вікна, споглядаючи панораму нічного Нью-Йорка й повільно помішує цукор у прозорій чашці із зеленим чаєм. Обернувшись, пронизує мене нерухомим поглядом, що ніби гострими голками встромляється в тіло, говорячи про непохитність у будь-яких його намірах.

— Санді, я не поїду сьогодні з тобою на бізнес-зустріч! — трохи злякано, але впевнено вимовляю фразу, сідаючи на диван.

— Поїдеш, — холодно відповідає, роблячи ковток чаю, і знову відвертаючись від мене.

— Але...

— Не обговорюється. Утім, як завжди. Час звикнути, мила.

— Ні! О, ні! Я не витримаю знову цих сумних бесід, цих мерзенних облич!

— Я ж терплю твої капризи. І ти терпи. У цьому полягає шлюб.

— Дідько, ні! Санді, шлюб полягає у нічних прогулянках під місяцем і в гарячих обіймах після робочого дня!

Чоловік безшумно ставить чашку на мармуровий стіл, швидко опиняється біля мене, нахиляється до самого обличчя.

— Ще раз назвеш мене так — не дозволю піти із зустрічі навіть до туалету! Зрозуміла, люба?

Олександр посміхається, примруживши погляд. Ніжно цілує в чоло, не залишаючи жодного шансу уникнути виконання чергового обов'язку дружини мільйонера.

Однак моя сп'яніла свідомість не хоче здаватися. Починаю бити кулаками по дивану, кричачи:

— Ні, ні, ні! Можеш тягнути мене за волосся, можеш вигнати з дому, можеш навіть розлучитися зі мною! Але я не зроблю жодного кроку! Я втомилася!

— Від чого ти втомилася? — без жодної емоції перепитує Алекс. — Від чого, питаю, моя люба, ти втомилася?!

Підіймає моє обличчя пальцями, опираюся, відштовхуючи гарячі руки. У цей момент я відчуваю відразу до нього! Кохання та ненависть переслідують одне одного, щоб у зручний момент відвоювати свої позиції в серці.

— Від бізнесу. Від ідеалізації. Втомилася від одноманітності та сірості. Втомилася від твоєї бездушності! Втомилася, що ти поводишся немов робот! Я втомилася від тебе…

Сльози палять очі, намагаюся впоратися з ними. Довга сукня сковує рухи й перекриває дихання. Зриваю із себе прикраси та кидаю на м'який  білий килим під ногами. Запускаю пальці у волосся, нахиляю голову і, немов знавісніла, починаю тріпати зачіску, позбавляючи себе ідеального зовнішнього вигляду. Тильною стороною долоні розтираю помаду по обличчю. Олександр мовчки спостерігає за моїми дивними істеричними діями.

Він різко нахиляється, підхоплює мене й закидає на плече. Вчепившись як кішка у тканину його сорочки, моє дихання остаточно збивається від болю в животі. Хрипко кашляю та замовкаю. Така поведінка Санді виявилася непередбачуваною, на мить мені навіть стає страшно.

— Відпусти! — пробую крикнути, але Алекс міцніше притискає мої ноги. — Відпусти, я не твоя власність!

— Моя.

— Куди ти несеш? Відпусти, ненормальний! — починаю бити чоловіка по спині, пробуджуючи в ньому дикого і неприборканого звіра, якого не бачила раніше.

— Я ненормальний?! — майже з риком перепитує. — Я?!

Чую, як відчиняються скляні дверцята душової кабінки. Він ставить мене на прохолодний кахель та відкриває крижану воду, направляючи на моє тіло сильний струмінь душу. Нещадно ллє в обличчя, на голову та плечі.

— Алексе! Алексе! — благаю, намагаючись сховатися від колючих потоків.

— Я ненормальний?! — усе так само шалено кричить Олександр. — Подивися на себе! Вмивайся! Швидко, вмивайся! Мовчки!

Сідаю на коліна, відчуваючи, як на стегні по шву рветься дорога сукня. Охоплюючи себе за плечі, не можу вгамувати тремтіння. Здаючись, заплющую очі та починаю плакати. Сльози непомітно течуть разом із холодними краплями й тушшю.

Голос і подих Алекса стають спокійнішими. Він ллє на мене вже теплою водою.

— Вмивайся, — м'яко командує та подає флакончик з гелем.

Вмиваю обличчя, дивуючись від поведінки чоловіка, який ніколи так не поводився.

— Чого ти хочеш, Вероніко?

— Свободи, — шепочу, ховаючи в долонях заплакане обличчя.

— Добре, — із залізною звичною рівновагою каже Санді.

— Що «добре»? — він підіймає мене під лікті, допомагає зняти порвану сукню, подає великий рушник. — Що?! Не мовчи!

Але Олександр більше не вимовляє ні слова. Карі очі уникають мого погляду. Здається, йому не хочеться навіть торкатися мене. Поглянувши в дзеркало, жахаюсь від вигляду, створеного істерикою. Зараз навіть на п'ятдесят доларів не тягне моя зовнішність. Сіра шкіра, замість смаглявого відтінку, червоні очі та залишки помади навколо рота. Я спробувала стерти її, але кожен рух не допомагав, а лише повертав у стан паніки та роздратованості.

Вийшовши із ванної кімнати, бачу, що Санді, знявши промоклу сорочку й витираючи м'язисте тіло рушником, з кимось говорить через навушник. Він обертається, почувши мої кроки. Замовкає. Від його спустошеного погляду стає ніяково, тому я швидко прослизаю по коридору до своєї кімнати, загортаюся в халат і ховаюся під ковдру.

Штори не закриті. Дивлячись на вогні у вікні, намагаюсь почути, про що говорить Алекс: