Глава 2. Лоліта

Відчужено дивлюся у вікно автомобіля, який везе мене в царство краси й належної  поведінки. Весняний Нью-Йорк неймовірний! Я б могла зробити сотню знімків, але ховаю телефон у клатч та із задоволенням спостерігаю за натовпом. Мені так хочеться бігти поруч з ними, поспішати на роботу, на побачення, у квіткову крамницю або за продуктами. Ось парочка зіткнулася на сходах біля метро. Як у неї почервоніли щоки! А він так вправно допомагає підняти речі, що впали... Напевно, зараз між ними промайнула іскра, може, навіть чоловік закохався й буде шукати незнайомку, визираючи з вагона на перони всіх зупинок.

Роздивляюся власні пальці, уявляючи, як занурюю їх у прохолодний пісок. Він тонкими цівками прослизає, ховаючи дорогий манікюр у безодні своєї нескінченності. Заплющую очі, чуючи у свідомості шум прибою й тихі пісні вітру.

— Приїхали, місис Росс, — пробуджує водій.

Сонно дивлюся на його здивоване обличчя, не бажаючи повертатися в реальність. Едді відкриває двері, запускаючи в салон свіже повітря свободи.

— Чекати мене не треба, — суворо кажу хлопцеві в сірій сорочці, той невдоволено поправляє пасмо волосся, хмуриться. — Олександр знає, не хвилюйся.

Відвертаюся й одразу ж опиняюся на порозі перед величезними скляними дверима салону «Лоліта». Власниця повністю відповідає незвичайному грайливому імені. У неї яскраве руде волосся, погляд з хитринкою, повні губи й шикарне декольте.

Я б зараз пробіглася босоніж по вологій траві, розтріпала б укладку, і підставила смагляву шкіру під теплі промені сонця, замість того, щоб бути тут.

— Бачу, бачу, наша дівчинка чимось незадоволена, — усміхаючись, співчутливо говорить Лолі, розставляючи руки й легенько обіймаючи мене за спину. Від неї лине аромат солодкого парфуму, такого ж сексуального, як і вона.

— Я втомилася, — шепочу їй на вухо, щоб ніхто не почув.

— Отже, сьогодні твоїм майстром буду я, — рішуче каже подруга, поправляючи золоті браслети на тонких зап'ястях з білосніжною шкірою. Крадькома дивиться на мене і бере за руку, ведучи в окремий кабінет, закритий від загального залу матовими скляними стінами.

Сідаю в глибоке шкіряне крісло, знімаю босоніжки та сміливо закидую босі ноги на м'яку підніжку. Лоліта, натиснувши кілька кнопок на пульті, робить музику для відвідувачів трохи гучніше. Бере зі столу з глянцевою чорною поверхнею пляшку шампанського та наповнює два келихи. Подає мені, сідаючи поруч на диванчик.

— Розповідай, — закинувши ногу на ногу, уважно дивиться на моє стурбоване обличчя.

— Мені все страшенно набридло. Здається, я втрачаю глузд, — роблю ковток, жаліючись та забуваючи, що треба поводитися належно.

— Варто знайти заняття до душі. Не раз про це говорила. Тобі просто нудно...

— О, тільки не кажи, що від неробства!

Лолі стримано стискає губи та супить тонкі брови. Елегантно надпиває напій, знизуючи плечима.

— Ні, люба! Зрозумій, Олександр хороший. Ти недооцінюєш те, що маєш! Звикла, що все є: і машина, і гроші, і дім...

— Це не дім, це клітка! Я в ньому або одна, або для того, щоб бути ідеальною.

— Хто тобі скаже правду, як не подруга? — усміхається Лоліта, піднімаючись до столика за пляшкою. — Згадай себе кілька років тому, Ніко. Ким ти була?

— Будь ласка, я з тобою ділюся не для того, щоб вислуховувати моральні нотації. Мені їх вистачає «вдома».

Лолі обертається, реагуючи на мій зневажливий тон:

— Ти любиш Санді? — тихо запитує, немов це секрет.

— Не знаю... — зітхаю, наповнюючи рот колючим прохолодним напоєм зі смаком смородини. — Сьогодні знову ділова зустріч. Зробиш із мене фатальну жінку?

— Ти і так фатальна, — сміється, закочуючи очі. — Мужику нерви псувати ще треба вміти!

Знявши піджак, пересідаю в крісло біля умивальника, закинувши голову й насолоджуючись спритними рухами прохолодних рук Лоліти.

— До клубів ходиш йому на зло, гроші на безглузді покупки витрачаєш, істерики влаштовуєш…

— Не перераховуй мої гріхи, я про них знаю, — заплющивши очі, ледве стримую сльози, від усвідомлення того, що ніхто не зможе зрозуміти моїх бурхливих емоцій.

— Без образ, Ніко! Візьми себе в руки! Скажи, що ти любиш робити? Наскільки пам'ятаю, фотографувати?

— Так.

— Коли ти востаннє брала в руки фотоапарат? — не вгамовується Лола.

— Близько трьох років тому, — стає сумно, коли я згадую дату останнього знімання.

— Ось і рішення! Потрібно знову цим зайнятися. Адже в тебе були гарні роботи! Могла б фотографувати бомонд, зробити з цього бізнес.

— Ти так наївно міркуєш, тому що тебе чоловік підтримає. А мене — ні.

Дивлюся на відбиття у великому дзеркалі. Лоліта розправляє моє вологе волосся, не припиняючи хмуритися.

— А ти у нього питала? — наші очі зустрічаються.

— Ні.

— Спробуй запитати. Але не з істерикою, Ніко, — махає вказівним пальцем, — а просто запитати! Пообіцяй, що спробуєш!