У полоні скверни

Покинутий храм, під сяйвом місяця.

Стоїть, занурившись у вічну скорботу.

Навіть омелюх не співає.

На пагорбі височіє одинокий храм, сильно зруйнований. Не чутно ні птахів, ні тварин, ні комах– вся камі, божественна сутність, зникла. Вона просто вимерла. Будівля стоїть одиноко та гордо, вселяючи страх перехожим. Її огорнув морок такий глухий та моторошний. Тіні танцюють на покинутих мурах. Вони хочуть поглинути святе місце, але воно не зійде зі свого шляху. Храм чекає, жевріючи надією на їхнє повернення.

Збоку тече струмок, їдкий та липкий туман розповсюджуючи. Славетно стоять сосни, розпустивши могутні та жадні гілки, наче руки зла. Пускаючи тінь на територію храму, возвеличують своє існування їхні крони. Вони також уже не живі, але не такі слабкі, щоб не пристосуватись. Кинули, забули та відступили, прийнявши темряву у своє серце.

Тепер це не місце єднання з природою, а лише притулок для зла. Колись живий та наповнений відвідувачами храм вітав кожного: людину, духа чи бога. Подарувавши заспокоєння та благодать, зараз він ладний нагородити одинокою загибеллю. Всі забули про нього, а він про всіх, закриваючись надовго у своїй свідомості.

Одинокий Ронін йде по дорозі.

Дві пари очей сміливо споглядають.

Замислив щось неладне?

Холодний місяць осяює богами забуту дорогу, а й дійсно забуту. Давно вони не звертали увагу на країну восьми островів. Втрачена, відчужена та кинута напризволяще: тепер її існування виглядає саме так.

Однак життя продовжується. Воно існує: повинне існувати. Бореться зі злом або стає на його сторону. Інстинкти велять йому, що робити, а він не в силі їм суперечити. Не вдається до жалюгідних спроб боротись, аби продовжити своє жалюгідне життя, хоча б на мить.

Один з них Ронін. Відступник. Проте кому зараз є діло до чинів та станів. Чи боги знають чому ? А чи ще живі вони? Питання летить у глуху пітьму. Можливо, колись на нього дадуть відповідь. Теперішнє таке, що всі стали рівними перед нею. Воїн не зупиняється і подорожує далі, ним рухає ціль. Яка ж вона?

Дві золоті пари очей все бачать, вони винирюють на мить з імли й слідкують. Нечастий гість у цих землях дивує спостерігачів. Він цікавить та заворожує їх. Його ароматний запах приворожує, адже воїн не забуває про очищення, ритуал порятунку від злої енергії. Вони відчувають Воїна, жага переповнює їх. У пітьму занурений світ, тому чоловіка відчутно на декілька миль. Слина скочується по підборіддю, але вони чекають.

Один невірний крок– і зарослі папороті видають незваних гостей. Зачарований меч летить у їхню сторону. Мить–  він проходить наскрізь: там нікого чи нічого немає. Зброя, просякнута темрявою, повертається бумерангом у піхви. Людина йде далі, адже час не стоїть. Храм, напружено чекаючи, готовий зустрітися з відступником. Лише зараз видно, що навколо чоловіка чорна аура. Вона палає, огортаючи його, як вогонь. Проте це не той, що гріє, а той, що вб’є.

Зруйновані торі задумливо похилились,

Стрічаючи мандрівника гулкою тишею.

– Відкрийте йому шлях в інший світ!

Залишивши вірного скакуна поблизу хякудо ісі, каменю сотого разу,  він заходить у середину. Це місце просякнуте злом. Торі, могутні ворота у світ інший, пускають його, як свого. Легке марево з камі, залишків колишньої могутності, пронизує Воїна. Увійшовши у божественний простір, нічого не відчуває. Зникло все, місця живому тут немає. Тепер ніщо не належить Храму, все піддалось її впливу. Споруда не задоволена тим, що він прийшов сюди. Відступний сповідувач шляху порочного, Ронін не має права знаходитись на священній території. Проте вона вже не та, якою була колись. Храм мовчить, йому більше нічого сказати.

Місце кишить тінями, які жадають загибелі воїна. Однак веде його стежка та торо, ліхтарі, які сяють зеленим. На обличчі жодної емоції, воно звикло до таких пейзажів. Тіні не здаються, вдаючись до жалюгідних спроб його підкорити. Мускули мовчать, обличчя– його маска.

Все-таки дещо живе ще не покинуло це місце. Темідзу, дім омовіння з проточною водою, стійко стоїть, чекаючи на відвідувачів. Живильна рідина рухається, не здається до останнього, поки все інше скам’яніло у вічних муках. Він не забуває правил: омивається, як належно. Рухається далі– перед ним постає хонся, колись головна, велична та незрівнянна споруда комплексу. Дах розходиться хвилями на чотири сторони світу, елегантна покрівля сяє під пильним поглядом місяця, але жорстоку правду не приховати. Великі проріхи покривають будівлю зверху. Вони знеславлюють історію священного місця, як чиїсь підлі удари, нанесені за допомогою танто– короткий колючий меч.

Мстива богиня йде на сонце за своїм.

Задумала владу вернути.

Військо скверни повсюдно булькоче.

Колись процвітаюча країна восьми островів заливалася сміхом та радістю її жителів: людей, духів та богів– усього, в чому тече камі. Не знали вони ні горя, ні смути, поки природу поважали та очищались від скверни. Повноводні річки завжди кишіли рибою. Височезні гори, які розрізали небо своїми верхівками, наповнені різною живністю. Поля рису наче засніжені пагорби, всіяні щедрими врожаями. Усі люди проживали мирно, уникаючи розбрату та воєн. Богам було в радість щедро обдаровувати своїх підданих. Якщо щасливі вони, то і всі будуть такі.

Незважаючи на це, у пам’яті однієї богині росла та поширювалась злоба та ненависть до свого чоловіка. Ідзанамі, богиня творення та смерті, покинута у країні Жовтих Вод братом-чоловіком своїм. Як священне божество могло перетворитись з творця у вбивцю? Ця думка ніколи не зникали з її голови, вона вкорінилась там настільки, що засліпила здоровий погляд.