Розділ 50

Омран заніс Хадію на руках до лікарні, він акуратно поклав її на візок і передав лікарям, які вже очікували їхнього приїзду. Його впустили аж до дверей пологової зали, а там лікарка попросила залишитись.

- Пане, Вам там не місце. Зараз Вам принесуть заспокійливе, а я потурбуюсь про них. - Спокійно та люб’язно сказала лікарка, потім розвернулась і її образ пропав за білими дверима.

Омран стояв у ступорі ще деякий час, а потім сів на лавку і, схиливши голову, чекав народження дитини. У пологовій було тихо, лише зрідка чувся гіркий стогін Хадії, в Омрана цими митями серце розривалось. Він більше не міг сидіти на одному місці, тому ходив колами по коридору. Час ішов аж надто повільно. Чомусь згадалось усе, що їм довелось пережити від самого початку. Як вперше до неї прийшов і одразу зачарувався змученою, але дуже прекрасною біловолосою чужинкою. Як вона вперше почала йому радіти, а блакитні очі – загоратись любов’ю. Піднявши руки догори, чоловік звертався молитвами до Аллаха, благав послати милість його дружині і дитині. Він стояв із заплющеними очима і піднятими вверх руками, а потім доторкнувся ними до чола, повільно опустивши на підборіддя.

Раптом почувся несамовитий крик Хадії, Омран перелякано ввірвався до пологової. Він побачив змучене обличчя дружини, мокре від поту волосся і сині губи. Потім глянув на руки лікарки, вона тримала закривавлену дитину, що плакала щосили ніжним криком. Лікарка обережно віддала немовля медсестрі і залишилась по лікоть у крові. У чоловіка запаморочилось у голові, останнє, що він побачив, – яскраве світло на стелі.

...

Кажуть, вдруге народжувати легше, тільки не у моєму випадку. Я трималась до останнього, та в самому кінці не стримала крику болю. Не знаю, звідки з’явився Омран, та він перелякав мене до смерті, коли мертво впав на підлогу, зачепивши столик з інструментами. Його одразу підхопили і поклали на каталку, потім кудись відвезли. Знесилена і змучена я дивилась то на крихітку, яку одягали, то на двері, за які повезли мого чоловіка.

Через деякий час нас перевели у палату, вже там дали у руки немовля. Я захоплено милувалась дитинкою, яка, у порівнянні з Настунею, здавалась мені дуже маленькою. Від надлишку різноманітних емоцій у мене тремтіли пальці, які обережно ковзали по ніжному личку. Двері відчинились і я побачила у них Омрана.

- О Аллаху, любий, як ти?

- Все добре, я виглядав жалюгідним. - Він ховав засоромлений погляд, та маленька дитина відволікла його від цих думок. Омран довго дивився на немовля, а потім на моє обличчя. Таким я його ще ніколи не бачила, тож не могла розібрати емоцій. - Ти подарувала мені не просто дитину, ти дала віру у майбутнє.

- Омране, наші діти мають чудового батька, а я – найкращого чоловіка. - Я насилу піднялась із подушок і сховалась у мужніх обіймах, акуратно притримуючи дитя біля серця.

- Хто у нас, кохана?

- Я злякалась за тебе і навіть не спитала. - Я засоромилась від неуважності й, опустивши голову вниз, відкрила маленький конвертик. - У нас син, уявляєш!

- Син? - Щасливий батько підняв руки до неба, дякуючи за дарунок. Хіба можна просити більшого щастя? Біля мене неймовірний чоловік. - Ти дуже змучилась, поспи трохи, я пригляну за сином. - Він обережно взяв дитину на руки і ніжно поцілував мене у чоло.

...

Хадія була геть знесилена, тому швидко заснула. Маленький синочок теж міцно спав на руках батька. Омран не міг надивуватись його крихітності. Пальчики такі тоненькі, однак сильно стискали його мізинець. Він тихо промовив синові:

- Твоє ім’я – Асад, ти мій лев, синку.

Омран зачаровано спостерігав за спокійним сном рідних. Якби не вони, йому б ніколи не відчути справжнього щастя. Все, що було до появи Хадії, здавалось йому пустим.

Через кілька днів він забрав їх додому, і життя наповнилось новими клопотами. Раніше порожній дім здригався від плачу Асада та бешкетування Діляри. Дочка не хотіла ділити увагу матері і бабусі з братиком, тому всіляко намагалась привернути її до себе. Хадія по-справжньому відчула переваги прислуги і їхню цінність, бо з бабусею вони б важко давали собі раду. Життя наповнилось неповторними та незабутніми митями, на які всі так сильно чекали.