Розділ 44

Холодне і трохи морозне повітря було таким незвичним і водночас рідним. Я була безмежно щаслива знову побувати вдома. Одразу поринула у спогади, через що сльози з’явились на очах. Скільки ж усього тут пережито. Мої роздуми перебив Омран, він підійшов і обережно накинув на мої плечі хутряну накидку. Я ж і не помітила, що стою лише у сукні і хіджабі. Одразу стало приємно від теплого вчинку чоловіка.

- Омране, скільки часу я не була вдома? - Зачаровано озиралась довкола, здавалось, усе завмерло в очікуванні мого повернення. Ці будинки і вулиці були такими знайомими і рідними.

- Нашому малюкові шість місяців, отже, рівно стільки.

- Виявляється, пів року, так багато...

Мені навіть згадувати не хотілось усе те, що довелось пережити за ці шість місяців. Наче геть інша дівчина летіла у Туреччину, наївна і зовсім юна, з повною довірою до всього світу. Повернулась же – мусульманською жінкою, із Єгипту, поруч із сильним чоловіком. Скільки ж нам всього довелось пройти, щоб отак стояти поруч на цій землі.

- Годі сумувати, нас чекає авто.

Омран помітив мою замисленість і ніжно обійняв, аби підтримати. Відсторонився і злегка підморгнув, адже тут обійми ніхто не забороняв. Я усміхнулась йому у відповідь і рушила до автомобіля.

Дорогою знову поринула у роздуми, тільки тепер – про майбутню зустріч. Я так боялась, що дочка не впізнає маму. А як же їй упізнати, хіба що відчує рідний запах і любляче серце.

Після кількох хвилин їзди по місту я вже стояла під рідними вікнами і не могла повірити власним очам. Мій дім. Моє дитинство. Моя сім’я. Зібравшись духом, несміло ввійшла до будинку. Одразу побачила бабусю, яка мені дуже зраділа, однак не мала сил підвестись обійняти внучку. Поспіхом підійшла і поцілувала її, вдихнула рідний запах і відчула тепло зморщених рук. Потім підійшла до сплячої донечки, Настуня так змінилась за цей час, стала зовсім великою дівчинкою. Не стрималась, сльози покотились по щоках, як же я сумувала за донечкою. Трохи постоявши над колискою, знову повернула погляд на бабусю, а вона на мене дивиться незрозумілим поглядом. Я аж перелякалась, що зараз розповість щось погане.

- Бабусю, чому ти так дивишся на мене?

- Я не впізнаю тебе і… живіт? Що з тобою сталось, люба?

Мимоволі торкнулась голови, на якій зав’язаний хіджаб, та й про вагітність бабуся не знала. Я вже давно звикла до живота, і на той момент забула про свій цікавий стан. То от чому такий погляд. Я усміхнулась і тихенько підійшла до ліжка бабусі, опустилась до неї. Через мить уже розповідала про нове життя, пропускаючи певні деталі. Намагалась показати все хороше, про погане варто забути. Бабуся слухала мене зі сльозами на очах, а потім сказала:

- Ти так змінилась, Тетянко, стала сильнішою. Зараз я не боюся тебе залишити, ти маєш надійну людину поруч. Зрада Андрія роз’їдала мені душу, я не знала, як далі житиме моя Тетянка. Як їй знову почати вірити чоловікам, і де знайти свою долю з дитям на руках. Омран став подарунком долі, на таке щастя для тебе я і сподіватись не могла.

- Чого ти, рідна, ми всі полетимо до нас і ще багато часу проведемо разом. Гулятимемо з дітьми в саду. Ти побачиш пустелю і безкрає синє море. Ми проводитимемо теплі вечори на пляжі. Станемо щасливою сім’єю.

- Я ледь тебе дочекалась, останні сили збирала. Вони покинули мене слідом за дідусем. - Бабуся хитала головою, заперечуючи ці події. - Я не хочу бачити цю красу сама, не маю права без коханого.

- Вибач мені за все, я покинула тебе саму.

Пекучі сльози полилися з очей, мучили докори сумління, я не могла пробачити собі, що не була поруч у найтяжчий час. Не розділила бабусине горе і тим самим не полегшила її страждання.

- Ні, ти завжди будеш у моєму серці. Будь щасливою, мила. - Бабуся насилу всміхнулась і сильніше стисла мою руку.

- Ти наче прощаєшся. Поспи, а я посиджу біля тебе. - Мені було важко чути ці слова, та я заспокоювалась, що це все лише перевтома. Дивилась на бабусю і було так шкода, що вона за пів року геть постаріла. Завжди весела і сильна жінка стала геть розбитою і змарнілою. Мені хотілось залічити всі її рани своєю любов’ю і підтримкою.

Раптом бабуся почала бліднути і непритомніти. Я дуже сильно перелякалась, одразу викликала «швидку». Коли бригада медпрацівників приїхала, бабуся вже знепритомніла. Я спостерігала за всім і чекала на втішні слова лікарів. Вони повезли її до лікарні і запевнили, що все буде добре. З нею поїхала та сама дівчина, яку найняв Омран, а мене змусила залишитись удома. Я тихенько присіла біля ліжечка донечки і знову відчула себе розбитою. Тільки б усе минулося, тільки б вона одужала.