Розділ 39

На огляді Омран не зміг стримати сліз, навіть не намагався їх сховати. Дитинка була ще геть крихітною, та її серце так чітко билось, рухи були кумедними і швидкими. Омран не міг надивуватись, а я захоплювалась його реакцією. А ще дуже раділа, що нарешті всі загрози минули. По приїзді додому мій чоловік вручив мені айфон і я одразу пішла до себе, щоб зателефонувати рідним. Пальці трусились, поки набирала бабусин номер, а серце калатало так, що аж у вухах відбивалось. Після кількох гудків зі слухавки пролунав такий знайомий і стомлений голос.

- Алло, хто це дзвонить з такого скрутного номера?! - Голосно кричала у слухавку бабуся, з острахом чекаючи відповіді. А в мене сльози одразу хлинули з очей від радості і болю, якого завдала їм за останній час.

- Бабусю, це я, - ледь промовила тремтячим голосом, намагаючись заспокоїтись і врівноважити емоції.

- Тетянко, Боже мій, невже це ти? - Бабуся теж почала плакати, напевно, вже і не сподівалась мене колись почути. Як же це боляче.

- Так, бабусю, я жива і скоро приїду до вас. - Я вже уявила нашу зустріч, і стало так добре на душі. Більше ми не розлучатимемось, я все зроблю, щоби забрати їх до себе.

- Я вірила, як же я вірила, люба. Де ти, що з тобою сталось? - Ох, бабусю, скільки ж усього зі мною сталось. Тільки цього разу не вийде всім поділитись.

- Я зараз в Єгипті, мене врятував від бандитів дуже хороший чоловік. Як приїду, все тобі розкажу. Тільки пам’ятай – у мене все добре. Поклич, будь ласка, донечку, я хочу її чути. І дідуся теж, він біля тебе? - Я таки трохи заспокоїлась і перебувала у приємному передчутті. Як же я скучила за ними.

- Ох, рідна, я не знаю як сказати тобі? Дідусь вже майже три місяці як... його серце не витримало переживань. - Бабуся ледь промовила, її голос тремтів від горя. А в мене на повторі вмикались її слова.

- Ні! Ні! Що ти таке кажеш, бабусю? - Я більше не могла втриматись на ногах, а тому сповзла по стіні на підлогу. - Це все я винна, він через мене помер. - Від шоку мимоволі промовила думки вголос. Це надто жорстоко, щоб бути правдою.

- Що ти таке кажеш, внученько? Ти ні в чому не винна. Повертайся швидше додому, я геть слабка стала. - Скільки біди сталося у моїх рідних, а я нічим не допомогла. Навпаки, принесла ще більше переживань. Навіть дозволила собі стати щасливою, незважаючи на близьких. За першої ж можливості треба повернутись і забрати бабусю з Настунею.

- Я скоро прилечу до вас, тільки не кажи поки нічого Андрію. - Я очікувала на запитання і поки не знала, як зізнатись бабусі про його зраду.

- Не скажу, бо він... у нього з’явилась... - Бабуся теж про все знала і не наважувалась розповісти мені.

- Інша! - Впевнено і голосно продовжила я. - Так, я знаю, це вже неважливо. Я вас дуже люблю і скоро ми будемо разом, ось що важливо.

- Ми тебе з Настунею дуже чекаємо.

- Я вас люблю. - Після цих слів я поклала слухавку.

Я так і сиділа на підлозі, не годна піднятись. Не буде більше у нас сімейного гніздечка, наповненого щастям. Від болю і розчарування я розридалась. Намагалась знайти винного у смерті дідуся.

До кімнати зайшов стривожений Омран, він допоміг мені підвестись і намагався провести до ліжка, та я відсторонилась від нього.

- Це ти його вбив, ти у всьому винен. Якби дозволив мені лише один короткий дзвінок, але ні, ти цінності виховуєш у рабів. А ти знаєш, що у них вдома сім’ї помирають з горя?

У мене серце розривалось від болю і власної безпорадності. Якби можна було все виправити. Тільки не вийде, занадто пізно – і від цього хочеться на стіни лізти. Від нервового перенапруження у мене почало темніти в очах. Кімната, а разом з нею і Омран, розпливались. Я вхопилась рукою за стіну, а іншу інстинктивно притиснула до живота.

- Тобі боляче, кохана?

- Мені зле.

- Я віднесу тебе до авто. Їдемо у лікарню. - Омран одразу підійшов і почав брати мене на руки, та я не дала цього зробити. З останніх сил зупинила його.

- Ні, не торкайся мене. Я з тобою нікуди не поїду, хай Хасан мене відвезе. - Я не можу зараз бути поруч із цим чоловіком. Я взагалі нічого не хочу, тільки побути на самоті. Віч-на-віч із болем і спогадами.

- Добре, Хасан тебе відвезе. - Після короткої паузи промовив Омран. Він негайно покликав чоловіка і служниць, щоб ті допомогли мені спуститись.

...

Омран ніяково спостерігав збоку, коли його дружину вели вниз до автомобіля. А в голові крутились її слова і перед очима знову і знову з’являвся її ненависний погляд. Хтось із рідних коханої помер, саме такий висновок вдалось зробити. І ця трагедія розбила її любляче і віддане їм серце.

Хадія поїхала з Хасаном , а він їхав слідом за ними. Омран чекав у коридорі на лікарку і намагався зрозуміти, що ж буде далі і як все виправити. Із роздумів вийняв знайомий жіночий голос.

-Пане, що сталось за одну годину? – Стривожено спитала лікарка. Вона не розуміла таких різких змін у стані пацієнтки.

-Мене поруч  не було, та схоже вона пережила потрясіння від новин з дому. – Чоловік не знав, що сказати. Він поділився своїми здогадками і розчаровано розвів руками. Дарма дозволив телефонувати, але ж забороняти більше не міг. Чого ж воно все так складно з Хадією?

-Все буде добре з дитиною, а пані Хадії ми дали заспокійливе і вона заснула. Це вже третій раз, боюся, що одного разу ми виявимося безсилими. – Лікарка стривожено дивився на чоловіка, вона не хотіла брати на себе відповідальність за життя малюка. Тож вирішила озвучити усі можливі варіанти розвитку подій. Та вже наперед розуміла, що дуже важко розплатиться за найменшу помилку.

-Не кажіть так лікарко. Дружина дуже тужить за рідними їй необхідно туди полетіти. – Омран навіть думати про таке не хотів. Так довго чекав на дитину, отже не має права втрати її. Хотілось зробити все, що було під силу. І те, що не під силу теж.

-Поки її стан не покращиться, це неможливо. – Лікарка категорично заборонила переліт і повернулася, щоб піти у справах. Але одразу зупинилася і несміливо спитала. – Пане є ще дещо... можливо мені не варто цього казати, однак, Ви знали, що вона вже народжувала?