Розділ 37

Тихий і теплий вечір, хвилі ледь докочуються до берега, щоб забрати кілька піщаних крупинок у свої володіння. Незрівнянний запах моря, що заспокоює серце. У такому місці відчуваєш справжній смак життя, тут хочеться прожити вічність і поділитись потаємним.

Сьогодні рівно тиждень, як ми одружились. А ще навчились проводити час удвох. Щодня гуляли містом, скуповуючи непотрібні дрібниці, покатались на яхті і подивились на корали, а ще я доторкнулась до верблюда, бо кататись не можна. Також Омран нагодував мене найсмачнішими морепродуктами, які я колись куштувала. Цей тиждень запам’ятається на все життя.

Тепер ми вийшли прогулятись по пустому пляжеві. Про нього не знають туристи, та й місцевих не видно. Тільки ми і природа червоної землі.

- Хадіє, ще трохи – і ми повернемось додому. - Радісно сказав Омран, його очі по-інакшому загорались від згадки про маєток.

- За що ти так любиш те місце, Омране? - Я чекала захопливої і красивої історії. Бо вже давно знаю про можливості чоловіка, він спокійно міг би жити у більших і розкішніших апартаментах. Мабуть, є щось важливе у тих стінах, що і досі тримає його так міцно.

- Так вже склалася моя доля, що я виріс на фермі зі своїм одиноким дядьком. Від нього я і успадкував спокійний куточок для душі. - Омран зупинився і задоволено глянув на море, наче бачив у хвилях своє дитинство. - Далеке минуле сповнене теплих спогадів. Дядько був моїм наставником, вчив любити свою справу і повністю їй віддаватись. Та найголовніше – він навчив справедливо ставитьсь до всіх людей, незважаючи на їхній статус. І ще одне – ніколи не лишатись на старість у самоті, бо це болить більше, ніж будь-яка тілесна рана.

- А твої батьки? - Несміливо спитала й одразу зніяковіла. Омран ніколи їх не згадував, отже, батьків немає у його житті. Я боялась ранити чоловіка своїм запитанням, але це було важливо для мене. Вперше ми розмовляли про його рідних.

- Я народився в Україні, моя мама українка. Батько поїхав навчатись, в університеті зустрів маму, так і залишився. А потім він загинув, а мама... мама отримала таку долю, як і ти, і, на превеликий жаль, її ніхто не врятував. - Омран помітно спав із лиця, його міміка показувала величезну злість і безпорадність водночас. Невже він усе життя картає себе за те, чого просто не в силах був змінити?

- Вона потрапила у полон? - Тихенько спитала, хоч і зрозуміла, що це так. Я знову була безмежно вдячна чоловікові за своє спасіння. Жахливо було подумати, скільком жінкам не вдалось врятуватись.

- Так. Її доля – дуже велика рана на моєму серці. Я і досі чекаю маминого повернення. - Вперше Омран не боявся бути слабким, навіть сльози в очах не ховав. Я обережно пригорнула його до себе, щоб обійняти. Ми опустились на теплий пісок, тепер вже Омран пригортав мене до себе.

- То от чому ти рятуєш людей від торговців. Але нащо змушуєш їх так довго відпрацьовувати? - Я перервала обійми і глянула в очі чоловікові.

- Щоб вони взяли урок і зрозуміли своє щастя. Якби одразу відпускав, у їхній свідомості нічого б не мінялось, а роки праці і прагнення до волі виховуюють їх сильними і справедливими людьми. - Омран із гордістю розповідав сенс своїх вчинків. Він був задоволений і повністю впевнений у їхній правильності. Ніколи б не подумала, що погоджусь із ним і вважатиму такі дії правильними. Якби він одразу мене відпустив, то я б не мала можливості побачити своє життя збоку. Та й справжні обличчя людей, яким цілком довіряла.

-Коли ти казав мені ці слова при нашій першій зустрічі я їх геть по іншому розуміла. Омране ти дуже хороша людина, я і подумати не могла, що є такі чоловіки. За все своє життя я знала лише одного такого щирого чоловіка. – Я задоволено посміхнулась, підвелась і знову поволі рушила по піску. Із радістю чекала допитливості від самовпевненого пана.

-Хто він? – Омран одразу мене наздогнав і сердито чекав пояснень. Мені сподобалось його дражнити, однак не довго, а то ще розгнівається.

-Оо, це мій дідусь. Коли я йому про тебе розкажу, він прийме тебе як власного сина. Бабуся прожила чудове життя з добрим чоловіком. А він таємно мені зізнався: - «Якщо у нас з бабусею і були сварки, то це вона їх завжди починала.» - Я голосно розсміялась згадавши кумедний момент. А ще зрозуміла, що Омран нарешті матиме вірну і люблячу сім’ю. А я з радістю поділюсь рідними, подарую йому тепло старенької хатинки.

-Дивлячись на твою щирість, я розумію, що тебе виховали чудові люди. А батьки? – Омран теж трохи розгублено спитав, він насторожено чекав відповіді.

-Батька я не знала, а мама при пологах загинула. – Я досить спокійно відповіла, бо змалечку звикла розповідати. Тай  змирилась давно. Неможливо горювати за тим, чого у твоєму житті ніколи не було. Як би прикро це не звучало. Мені щиро шкода маму, і бабусю, тільки змінити вже нічого не вийде. Напевно доля краще знає.

-Вибач, що спитав.

-Ні! Все добре, я ніколи не почувалась сиротою. Хіба, що тут трохи є таке відчуття. – Я озирнулась довкола, вид був чудовим однак геть чужим. І якою б прекрасною не була чужина, вона рідною до кінця, ніколи не стане.

-Скоро полетимо до них. Я тобі обіцяю.

- Я звісно не дотягую до бабусі, тай до твоїх кухарок, але дещо приготувала на вечерю. Тож ходімо куштувати голубці. – Фаріде допомогла мані із закупкою продуктів, а весь процес приготування я виконувала наодинці. Я так давно не готувала, що встигла скучити. У маєтку такої можливості не буде, не піду ж я до кухарок.

Чоловік був у захваті від мого сюрпризу і з великим задоволенням наминав страву, яку колись готувала йому мама. Я і уявити не могла звідки він так добре знає українську.

Наступного дня Омран повідомив, що ми повертаємось до маєтку. Тож ми з Фаріде взялися збирати речі і вже  через декілька годин були готовими до від’їзду. Охоронці загружали валізи до автомобілів, а я на прощання із сумом розглядала будинок і море за ним.

-Кохана не хвилюйся цей дім тепер твій. – Я з подивом поглянула на чоловіка. – Я не міг вчинити інакше дивлячись на твоє захоплення цим місцем.