Розділ 35

Приємний шум морських хвиль сьогодні став будильником. Було так добре, що і не хотілось вставати. Та мені було цікаво, чим здивує новий день. Тут ніби все стало геть по-іншому, і я перестала постійно сумувати. Раптом почувся стук у двері і до кімнати зайшла Фаріде.

- Доброго ранку, пані! Сподіваюсь, Ви добре виспались? - Усміхнена служниця підійшла до вікна, відкрила штори, тим самим впустила до кімнати теплі сонячні промені. Тепер вона всюди зі мною, що дуже сильно радує.

- Так, Фаріде, я закохалась у це місце з першого погляду. - Я поволі піднялась і попрямувала оглядати ранковий краєвид. Здавалось, більш прекрасного і спокійного місця немає ніде на світі. Світанок виявився нічим не гірший за захід сонця.

- Пан чекає внизу і доручив мені допомогти Вам зібратись.

- Так, звісно. - Я вже звикла до подібної уваги і навчилась її приймати. З сумом відійшла від вікна і сіла перед дзеркалом. Дівчина взяла до рук гребінець і почала розчісувати моє волосся. Майже так, як це любила робити моя бабуся. Що з нею зараз?

- Він хоче бачити Вас у цьому. - Фаріде вже встигла закінчити і простягла мені до рук акуратно складену сукню. Я із посмішкою взяла абаю у руки і зачарувалась. Колір морської хвилі і ніжний шовк, що нагадував дотики води. Сукня засипана крихітними камінцями на грудях і манжетах, які блищать на променях сонця.

- Пані, ця краса створена для Вас.

- Я залюбки її носитиму. - Я підвелась і радісно приміряла до себе сукню, яка, і правда, дуже мені личила. Ще краще відтіняла волосся і колір очей.

Через декілька хвилин я зібралась і впевнено пішла до Омрана. Ще на сходах зніяковіла від здивованого погляду чоловіка. Здається, занадто ця сукня мені пасує.

- Мій подарунок тобі дуже личить. - Омран піднявся з-за столу і підійшов до мене, щоб поцілувати у чоло і провести до столу.

- Щиро дякую. Куди я піду у такому вигляді? - Очевидно було, що у такій красі вдома не ходять. Та я не мала уявлення, що сьогодні відбуватиметься. Можливо, познайомить із родичами або друзями.

- Сьогодні ти зробиш великий крок мені назустріч і наблизишся до Аллаха. - Чоловік задоволено підвів руки до неба. Мене ці загадкові слова насторожили, я з острахом чекала пояснень.

- Як це розуміти?

- Після сніданку ми відправимось у мечеть, і там ти приймеш іслам. - Чоловік аж світився від задоволення. Напевно, мусульмани не можуть одружуватись на таких, як я, тому і наполягає. А я чекала зустрічі з родичами, куди мені такій.

- Я не мала віри до сьогодні, ну, лише так, заочно. Я чомусь почуваюсь не гідною цього. - Я була зовсім не готовою до такого кроку. Знала, що розсерджу його, але сказати мусила. Може, дасть більше часу.

- Не хвилюйся, як тільки ти станеш моєю, я заберу твої гріхи собі. - Омран зовсім не розсердився, а навпаки задоволено мене підбадьорював. А ще я зрозуміла, що він налаштований рішуче. Все одно це станеться, тож треба прийняти. Тільки дещо прийняти значно складніше.

- Я мала шлюб у коханні, а як без нього ми житимемо? - Раніше всі негаразди вдавалось проходити завдяки коханню до чоловіка. А як із ними впоратись із людиною, яку зовсім не знаєш? Що вже там говорити про почуття. Та й не в проблемах справа, я і досі ніяково почуваюсь у його присутності, коли торкається і цілує. Навіть приємні миті не є такими докінця.

- Я вже віддав тобі своє серце. І, вірю, твоя взаємність скоро ощасливить нас обох.

Я бачила в очах чоловіка надію, та дати її йому не можу. Тихенько опустила погляд вниз, сподіваючись на завершення цієї розмови. Він зрозумів і почав снідати.

Потім Омран привіз мене до дуже красивої мечеті. Розкішна будівля височіла над безкраїми пісками і дивувала оздобленням. Раптом чоловік подав мені хустку, і я зрозуміла, що, надягнувши її, більше не зможу зняти. Як тільки я повернулась після невдалої втечі, більше не ходила з покритою головою, тільки волосся збирала перед виходом. Сьогодні і це зміниться. Я взяла хустку до рук і зав’язала її, ще у служницях навчилась цьому. Всередині будівлі було так незвично і просторо. Я повторила незрозумілі мені слова і жести, після чого ми вийшли навулицю.

- Ха-ді-я! - Поволі, але голосно і розбірливо промовив Омран. Він щасливо дивився у мої очі, а я не розуміла чому.

- Що це означає, Омране? - У голові крутилось так багато незрозумілих слів, які я вперше чула у мечеті. Однак цього, чомусь, не пригадувала.

- Відсьогодні це твоє ім’я. - Задоволено промовив чоловік.

- «Хадія»? Таке незвичне. І що воно означає? - Я намагалась запам’ятати своє нове ім’я. Хоч про цей пункт здогадувалась. Звісно, важко звикнути, але мелодійність його звучання зачаровувала.

- «Подарунок». Ти мій найцінніший подарунок долі, я вдячний Аллаху за його милість. - Омран підніс руки до неба і деякий час застиг у такому положенні. У цю мить мені стало приємно, бо його щирі слова чіпляли щось усередині.

- А я вдячна тобі, що подарував мені друге життя і надію повернути дочку. - Я теж поглянула у небо, воно було таким чистим і ясним. Тепер я вірила, що саме таким буде моє майбутнє. Я заберу сюди своїх рідних і стану щасливою без зрадників.

- Завтра ми одружимось, а згодом повернемось додому. Вже потім полетимо по дочку.

Від радості і вдячності мені захотілось обійняти Омрана, та він зупинив мене жестом руки. У цю мить я розгубилась.

- Навулиці не можна, як би прикро не було. Сподіваюсь, вдома повториш.

Цього дня нещасна та кинута у вогонь страждань Тетяна назавжди зникла, її замінила сильна і владна жінка, яка з гордістю носитиме ім’я – Хадія.