Розділ 31

Ми цілий день розмовляли на різні теми. У мене покращився настрій і стало легше на душі. Дівчина дуже цікаво розповідала про тутешні звичаї і закони. Ми вже хотіли заходити у дім, як помітили Іман, яка стрімко прямувала у наш бік. На диво, її зупинив охоронець, і та розлючено розвернулась, аби піти.

Майже одразу приїхав Омран, і я не стрималась. Радісно підбігла до його автомобіля.

- Омране, спасибі тобі за Фаріде.

- Я радий, що ти задоволена. Ходімо у кімнату, і більше не біжи, ще нашкодиш собі.

- Ні, у мене все добре, нічого не болить. - Я поспішила заспокоїти стривоженого чоловіка. Стало так приємно, що він хвилюється такими дрібницями. Андрія не тривожила моя важка праця, а тут такі привілеї.

Прийшовши до кімнати, Омран подав мені конверт із фотографіями рідних. У мене одразу почали труситись руки, а сльози покотились по щоках. Чоловік взяв мене за руку і обережно провів до ліжка, допоміг сісти і сам опустився поруч.

- Чому ти плачеш, не відкривши конверт?

- Я боюсь побачити хворого Андрія. - Я вирішила не лукавити, бо все ще кохаю і так жалію його. Я забула всі наші негаразди, тільки розгублене обличчя із лікарні постійно приходить на очі. Поруч із Омраном я почуваюсь зрадницею.

- Спочатку гляньмо. - Чоловік помітно напружився та намагався приховати негативні емоції.

Обережно відкрила конверт, вийняла фотографії і почала їх розглядати. Вмить сльози замінив шок, а безмежний відчай охопив моє все ще закохане серце. На світлинах відображався щасливий і усміхнений Андрій, засипаний обіймами і поцілунками Ольги. Зовсім не дружніми, а повними пристрасті. І що найгірше – Настуні з ними поруч не було.

Зі ступору мене витягнув голос Омрана.

- Це твій чоловік? - Я перевела здивований погляд на чоловіка, не годна вимовити жодного слова. Омран теж був дуже здивований світлинами. Якою розбитою і приниженою я відчула себе у ту мить. Ледь зібралась, аби знайти сили на відповідь.

- Так, і моя найкраща подруга. Вона ж мені роботу у Туреччині і знайшла... - Із шоком почала складати пазл у голові, але усвідомити таке було дуже складно. Це просто неможливо.

- Отже, вони тебе підставили. - Наче ножем у серце несказані мною слова озвучив чоловік. Краще б я сама про все дізналась, без його участі. Скільки разів я благала про Андрія, а він...

- Ні! Андрій не міг, але він не виглядає хворим, - Я вже нічого не розуміла. Що більше намагалась розібратись у ситуації, то більше заплутувались думки. Ми ж разом ходили до лікаря, я на власні вуха чула про діагноз.

- Скажи – і моя людина знайде лікаря твого чоловіка. - Якими б методами люди цього чоловіка не дізнавались правди у лікаря, я згодна. Тільки так зможу у всьому розібратись. Я скажу йому все.

- Так, звісно. А де ж моя Настуня? - Я так розгубилась, що і не згадала про дочку. Тепер, коли довіра похитнулась, стало по-справжньому страшно за мою крихітку. Як же я змогла її залишити? Треба було вдома лишатись і не намагатись вдавати героя, вони он як добре без моєї допомоги впорались.

- Не хвилюйся, скажи, де твої рідні живуть, я його і туди відправлю. - Вперше чоловік обережно притулив мене до своїх грудей, щоб заховати в обіймах. І вперше мені теж цього захотілось, без сумнівів і відчуття провини.

Я продиктувала йому всі адреси, бо більше нікому довіритись. Та й слово своє Омран тримає, завжди. Чоловік все записав і попрямував до виходу, та я зупинила його.

- Не йди. Мені стає зле. - Від переживань знову почало тягнути низ живота. Можливо, все мине за кілька хвилин, та минулий досвід повторювати не хочеться.

- Що таке? - За кілька секунд Омран вже вдивлявся в моє обличчя переляканим поглядом.

- Живіт.

Після одного слова чоловік різко вхопив мене на руки і поніс навулицю. Посадив у авто і рушив, напевно, до лікарні. Від цього стало ще гірше на душі. Зовсім чужий чоловік вкотре рятує мене і дитину, поки мій законний – зраджує. Всю дорогу до лікарні я проплакала, як би не намагалась заспокоїтись, цього не виходило. Лікарка знову виявила загрозу викидня, однак цього разу можна було обійтись пігулками, тож ми повернулись додому.

- Як ти себе почуваєш? - Омран сидів біля ліжка і тримав мою руку у своїх сильних і мужніх руках. Я дивилась на контраст відтінків шкіри й асоціювала це зі своїм життям. Темне і світле. Світлим мені завжди здавалось життя вдома, а тут – темний полон. То чому ж усе так різко змінилось?

- Вже краще, ліки подіяли. - Відповіла знесиленим голосом. Як же я стомилась за останній час.

- Я сам винен, що приніс тобі ті фото.

- Ні, прошу, не забирай у мене їх. - Я знову злякалась, і це відчуття змусило заворушитись. Із переляком вхопилась за його руки.

- Не заберу, як і обіцяв, ти бачитимеш свою дочку. - Омран знову повернув мене на подушки.

- Дякую тобі, я так сумую за її личком. - Я заплющила очі і намагалась згадати образ донечки, та він розпливався. Як же це жахливо – забувати власне крихітне дитя.

- Як одружимось, ти зможеш її забрати. - Чоловік знову нагадав про одруження з ним. Якщо минулого разу мені це здавалось жахливим, то зараз я готова на цей крок. Заради рідних і не на таке підеш.

- Чоловіка у мене, схоже, вже немає, тому я погоджуюсь на твої умови, лише поверни мені дитину. - Я із серйозністю дивилась на Омрана. Щойно ми заключили договір, сподіваюсь, стане сил його виконувати з обох сторін. Шлюб у коханні нічого хорошого не приніс, може, хоч цей вийде міцнішим.

- Так, я зроблю все можливе, а ти бережи нашу дитину. Мого спадкоємця. - У цю мить стало прикро, бо і цей туди ж.

- А якщо буде дівчинка? - Я чекала на заперечення, бо наперед знала його реакцію. Колись уже так було.

- А яка різниця? Я навчатиму її всьому сам. Вона виросте могутньою жінкою. - На превеликий подив, Омран загорівся цим варіантом, здавалось, дівчинку він хотів ще більше, ніж хлопчика.

- Мій Андрій не хотів дочки, змушував її вбити, та я обманула його і народила. - Не знаю чому, та я ляпнула надто таємне про стосунки з чоловіком. Омран задоволено мені всміхнувся.