Розділ 30

Із подивом для себе, я раділа знову повернутись у дім Омрана. Як би там не було, та цей чоловік подарував мені надію. Тепер я з нетерпінням чекаю на фото своїх рідних. І намагаюсь радіти, що Андрій врятується, хоч і не зі мною, та буде жити. Коли думаю про дитя під серцем, прокручую різні варіанти у голові. З одного боку – хворий чоловік, який би точно цього разу змусив позбутись дитини. З іншого – Омран, який ставиться до дитини, як до найбільшої цінності у своєму житті. Вдома мене дуже потребує маленька донечка, а тут – ще більше крихітне створіннячко.

Я все ж вирішила більше не втікати і скоритись своїй долі. Спробувати просто жити далі, хоч і на самоті у розкішній, але дуже одинокій кімнаті. Омран, звісно, щодня мене провідує, однак цього дуже мало.

Так минуло кілька тижнів, а самотність поступово з’їдала мене зсередини. Чоловік прийшов мене провідати й одразу зажурився пригніченим станом.

- Скажи, що тебе так тривожить? - Я почула його кроки, як повільно наближається. Цього разу я причаїлась у кутку біля вікна. Я не рухалась і навіть не кліпала, просто дивилась у вікно, зовсім не помічаючи краєвиду за ним. Тільки коли торкнувся до плеча, змогла виринути зі ступору.

- Як гадаєш, скільки людина може жити без спілкування і не божеволіти при цьому? - Я розчаровано глянула на Омрана. Знесилена від золотої клітки, чекала втішання від єдиного співрозмовника.

- Чому у тебе таке дивне запитання? - Чоловік розглядав мене з відкритим подивом і нерозумінням.

- Зі скількома людьми ти спілкуєшся за день? - Спокій змінився на злість, я намагалась донести свій розпач до чоловіка.

- Я не знаю, з багатьма. - Здається, він зрозумів, до чого ведеться ця розмова, бо ніяково опустив погляд.

- А я лише ввечері, з тобою, п’ять хвилин. - Я не змогла стримати емоції, сльози покотились по щоках. Так далі не може продовжуватись, я не витримую.

- Якби я міг тобі довіряти.

- Я більше не втікатиму. - З цього боку на ситуацію я не надумала поглянути. Після всіх моїх витівок і дійсно важко довіряти. Однак все змінилось завдяки малюкові, і шкодити йому я точно не стану.

Омран обережно взяв мою руку, підніс її до своїх губ і поцілував. Повернув руку на мої коліна і поклав у неї ключ від дверей. Він витирав мої щоки від сліз і намагався підбадьорити своєю усмішкою. У цю мить треба би радіти, та приводу для радощів я не знайшла.

- Можеш виходити навулицю і гуляти у дворі. Свіже повітря потрібне малюкові.

- Мене ніхто не розуміє, навіщо туди іти? - Я не розуміла, як далі тут жити, наче біла ворона, чужа всім.

Чоловік деякий час мовчав, про щось замислився, а потім сказав:

- Завтра я отримаю новини від твоїх рідних. Моя людина скоро буде там. І ще: вранці тебе чекатиме сюрприз.

Я ніяк не відреагувала на його слова. Знову відвернулась до вікна, стискаючи у руці ключ. Я боялась побачити на фотографіях хворого чоловіка з дитям на руках. Хіба таке може додати сил?

З самого ранку до моєї кімнати зайшов Омран. Він взяв з мене обіцянку мовчати про наші справжні стосунки і визнати його батьківство дитині. Звісно, я скорилась, хоч і не розуміла, для чого він усе це робить. Чоловік вийшов до коридору і привів до мене якусь дівчину. Радісно поцілував мене у чоло і пішов у справах.

- Добрий день, пані! - Прозвучав милий голос, а найголовніше – рідна українська мова. Я аж здригнулась від подиву. Дівчина схилилась із повагою переді мною. Вона була досить низенькою і приємної української зовнішності. Хоч і вдягнена за тутешніми правилами.

- Хто ти? Ти розмовляєш українською? - Я радісно до неї підійшла і підвела погляд дівчини на себе. Вперше за останні тижні щиро усміхнулась.

- Так, пані. Я Ваша особиста служниця – Фаріде. Пан Омран велів бути Вам найвідданішою подругою. І якщо Ви приймете мене, я буду дуже щаслива. - Дівчина щиро всміхнулась, проте не наважувалась довго дивитись на мене. Стало ніяково, у ролі пані мені дуже незручно і дивно.

- Фаріде, звідки ти? - Я взяла дівчину за руку, провела до ліжка і посадила поруч із собою.

- Як і Ви, пані, з України. Пан Хасан знайшов мене у пустелі. Я втекла від бандитів і життю завдячую саме йому. - Дівчина аж здригнулась від спогадів, у очах відобразився біль, хоч усмішка і не зійшла з обличчя. Скільки ще таких скривджених дівчат, як ми?

- Скільки ти тут? - Я відчула її біль і намагалась зрозуміти, як вона тут вижила.

- Шість років. - На диво, Фаріде промовила досить радісно. Невже дівчина тут щаслива?

- А чому додому не повертаєшся? - Я насторожено чекала відповіді, мабуть, її теж тут тримають невільницею.

- Бо тут мій дім, чоловік і дитина. А там залишився лише інтернат і обман своїх же людей. - Здається, Фаріде не хоче згадувати нашу рідну землю, бо з відчутним холодом про неї відгукується. Для мене ж рідні краї – найщасливіше дитинство і юність. Якби ж і майбутнє.

- Як добре, що ти прийшла. Поговори зі мною, будь ласка. - Я добре зрозуміла, що ця дівчина не допоможе мені повернутись. Тому вирішила вивідати у неї все про тутешнє життя, щоб потроху у нього пірнати.

- Звісно, я щоранку приходитиму до Вас, аж до повернення пана. - Фаріде чомусь різко замовкла, та я зрозуміла, що хоче щось сказати, тому подивилась на неї з цікавістю. Дівчина кивнула і несміливо продовжила. - Я дуже боялась до Вас іти, бо всі служниці насторожували мене. Вас усі бояться у цьому домі. Навіть не розумію, чому.

Не дивлячись на те, що я перепросила в тієї дівчини, мого вчинку вони не вибачили. Хоч і почали поводитись люб’язно. Служниці мають рацію. Я не хотіла згадувати той інцидент і вирішила змінити тему.

- Розкажи мені щось про пана Омрана.

- Він дуже чудова і світла людина, всі його поважають. Багатьом людям допоміг, хай береже його Аллах для нас. Пан дуже добре мені платить за службу Вам, я постараюсь його не підвести. - Я очікувала почути позитивне ставлення, та щоб настільки. Дівчина дійсно здається щирою, може, і правду каже.