Розділ 27

Я прокинулась у лікарняній палаті з відчуттями повної розбитості і знесиленості. Мені постійно надокучали жінки у білих халатах, то уколами, то крапельницями, то їжею. Я і досі не могла зрозуміти, що сталось. На щастя, операцій мені не проводили ніяких, хоч якесь полегшення. Хоча слабкість така, що несила з ліжка встати. Тут ніхто не розуміє української, як і я арабської. Ще й Омран знову зник.

- Я дочекалась, нарешті... - Я помалу підтягнулась вище і прийняла напівсидяче положення. Так буде зручніше розмовляти. Хоч би він зараз погодився все розказати.

- Зачекай! Я хотів перепросити за свій вчинок. Це була велика помилка. І... мушу в дечому зізнатись – ти мала рацію, я не можу мати дітей. Я літав за кордон на обстеження. Ніхто мені не народить. - Омран сів переді мною на стілець і, опустивши погляд, про все розповідав.

- Так це ж чудово! - Я радісно сказала і, всміхнувшись, зітхнула з полегшенням, глянувши на стелю. Нарешті мене звільнять. Спуститись із небес на землю допоміг пронизливий погляд Омрана, я відчула його на собі і тут же засоромилась. - Вибач! Я не хотіла тебе образити і співчуваю твоєму горю. Чудово, що тепер тобі нема сенсу мене тримати і я повернусь додому. - Я несміло дивилась на чоловіка і намагалась загладити свою провину правдивими словами.

- Ти не дослухала. Ніхто мені не народить, крім тебе. - Промовив впевнено із серйозним поглядом.

- Що? - Я остаточно розгубилась і не могла зрозуміти сенс його слів.

- Ти вагітна. Лікарі ледь врятували дитину.

У цю мить я ледь не зомліла. Бачила, як чоловік обережно торкається моїх пальців на руці з крапельницею, але не відчувала дотику. Подумки повернулась додому у ніч прощання з Андрієм. Тільки зараз стало зрозуміло істинну причину перебування у лікарні.

- Вагітна?

- Так, моїй дитині вже чотири тижні. Рівно стільки минуло, як я врятував вас від торговців, потім від смерті у пустелі, а зараз – від викидня. Я тричі заслужив, аби стати її батьком. Тепер ви мої назавжди. - Омран говорив так холодно, напираючи на мене сталевими фактами. А я пережила кожну з озвучених митей наново. І немає слів для заперечення, бо це правда. Якби не він...

- Я навіть не знаю, як на це реагувати. - Вперше мені не хотілось відповідати гострими словами і показувати непокору. Як би це не було складно, та зараз він має рацію. Хоча для мене це боляче і неправильно.

- Обдумай все, я потім прийду. - Омран забрав свою руку з моєї, і я одразу відчула холод на долоні. Він підвівся і почав прямувати до виходу.

- Ні! - Я голосно закричала й Омран одразу повернувся до мене. Зі сльозами на очах дивилась на нього деякий час, а потім продовжила: - Не думала, що проситиму у тебе. Не залишай мене саму, тут зі мною не розмовляють, не дають підводитись, лише тицяють постійно голками. Мені дуже важко.

- Звісно, я все зроблю, що скажеш. Лише подаруй мені щастя. - Він швидко підійшов до мого ліжка і став на коліна. З обережністю і ніжністю поцілував у чоло і взяв за руку. Стало приємно, і це було так неправильно.

- Але у мене вже є сім’я, і ця дитина не... - Я хотіла заперечити батьківство Омрана, та він не дав цього зробити.

- Ні! Моя! Твій чоловік нічого не зробив, це я вас врятував. - І знову вся ніжність кудись зникла, заховалась за сердитим поглядом. Я обережно забрала свою стомлену і болючу руку. Стало соромно, що я, заміжня жінка, дозволила себе торкатись іншому.

- Я вдячна тобі, та кохаю я свого чоловіка.

- Якщо ти підеш мені назустріч, я його врятую.

Невже він зараз сказав правду? Стільки часу забороняв не те, що говорити, і думати про моє минуле. А зараз перший почав.

- А моя донечка і сім’я? - Стривожено і з надією запитала. Тільки б відповів.

- Ти побачиш їх. - Омран мені всміхнувся, щиро і задоволено.

- Невже поїдемо до них? - Я теж посміхнулась, крізь сльози. Налякана і щаслива водночас.

- Ні! Я знайду людину, яка щодня тобі їх фотографуватиме. Це все, що я можу. У тебе немає документів, щоб їхати.

- То зроби мені їх, будь ласка! - Я встигла зрозуміти його владність, якщо цей чоловік чогось захоче, без зайвих зусиль зможе отримати.

- Я зроблю лише тоді, коли ти станеш мені дружиною. - Хай без криків і погроз, та ці слова ранили мене в саме серце.

- Це несправедливо. - Я не стрималась і почала плакати. Вперше ми поговорили, вперше він почув мене, і тут знову взявся за своє.

- Така твоя доля, поки не погодишся, я не поступлюсь. Ти повинна навчитись робити кроки мені назустріч. Якщо ти помітила – я зробив їх першим.

- Я хочу залишитись одна, виявляється, самотність краща, ніж твоя присутність.

Більше я не могла його бачити і відвернулась у інший бік. Він відкрито говорить про свої бажання, то чому б і мені цього не зробити? Після кожного візиту цього чоловіка треба відходити деякий час на самоті. Сподіваюсь, він зникне на деякий час.

- Я вдам, що цього не чув і завтра знову зайду.

...

Омран тихо розвернувся і вийшов з палати. Він гордо йшов по коридору, вперше стримався, і це виявилось приємно. Більше не сваритиме і не залишатиме Тетяну надовго саму, адже вона носить під серцем найціннішу людину для нього. Таке рішення було дуже складно прийняти, та власний досвід із минулого у цьому допоміг. Аллах подарував йому шанс стати батьком і виростити дитину, навчити її своїм умінням і передати справи, то як від цього відмовитись?

Омран щодня приходив до лікарні і радів поступовому видужанню Тетяни. Нарешті настав день, коли їй можна було їхати додому. Вони з лікаркою зайшли до Тетяни. Жінка говорила арабською, а він перекладав її слова на українську.

- Пані, Вам потрібно приймати ці ліки ще десять днів. По одній пігулці щодня. І дотримуватись ліжкового режиму. Потім приїдете на огляд.

Тетяна кивнула головою, погодившись. Лікарка поклала пігулки на столик і звернулась до Омрана:

- Довго ходити їй не можна, тільки до авто і з авто до будинку, а потім хай відпочиває.