Розділ 24

З кожним наступним кроком захід сонця попереду ставав красивішим, цим краєвидом можна було захопитись, якби не моя реальність. Позаду ще виднілись глухі паркани із зеленими дахами у вигляді дерев і пальм. На щастя, мене ніхто не шукав, принаймні тут, у пустелі. До мене нарешті дійшло, що я дійсно опинилась у Єгипті, посеред величної Сахари. Тільки зараз згадались короткі уривки з телепередачі, у якій розповідали про річку Ніл. Тільки на її берегах створюються поселення і вирує життя, є родюча земля і процвітає сільське господарство. Коли ж зрошувальна земля закінчується, починається царство пісків. Дивовижний контраст, поки його не побачиш – не повіриш. Сподіваюсь, Ніл стане і моїм порятунком і попереду буде його рукав (розгалуження), де теж буде поселення. А якщо не річка, то, може, якийсь курорт трапиться. Це було б чудово, бо там купа українців і поліції.

Із роздумів мене вийняв дуже сильний і холодний вітер. Він просто пронизував легку сукню, а хустку зривав із голови. Ще й темрява опустилась на землю. Я дійшла до якогось виступу чи-то з каменю, чи-то з піску – неважливо, головне, що тут можна було трохи сховатись і перепочити. Я опустилась на пісок, який ще залишався теплим, і знесилено лягла на спину. Закрила обличчя хусткою, щоб пісок не залітав. Від холоду я не сховалась і вся тремтіла. Як же так? Вдень від спеки можна померти, а вночі – від холоду. Я скрутилась клубочком і почала розглядати небо, яке встигло вкритись безліччю зірок. Ніколи раніше такої краси не бачила, хоч і обожнювала вдома тишком не спати і розглядати сузір’я. Тільки б ця ніч не була останньою. Як же я хочу до рідних. Що з ними? Що з Андрієм? Йому, напевно, ще гірше від мого зникнення. Я більше не буду скаржитись на свого чоловіка і його батьків, тільки б до них повернутись.

Не знаю, скільки проплакала перед тим, як заснути. Докори сумління змучили мене остаточно. Якби ж все можна повернути назад. Якби ж...

Розплющити очі не давало яскраве світло. Крізь сон я не могла зрозуміти, звідки воно взялося. Та все ж, насилу розтуливши повіки, побачила перед собою такий вигляд, що одразу схопилась на ноги. Довкола – піщані гори та безкрає синє небо. Сонце поступово підіймалося, висвічуючи більше пустинних просторів. Куди не глянь – однаковий краєвид, а вітер одразу змітає всі сліди. Я стояла, озираючись, і не могла зрозуміти, звідки вчора прийшла. Поселень довкола взагалі немає, жодного будиночка. І куди ж тепер іти? Якщо вчора я йшла на захід сонця, то тепер... Я повернулась до сонця спиною, взяла із землі припаси, яких ще не торкалась, щоби потім вистачило на довше, і рушила у далеку й обнадійливу мандрівку.

Шлях виявився дуже складним. Пісок під ногами м’який, тому я провалювалась у нього, наче вдома у пухкий сніг. А ще він постійно забивався мені у взуття, щоб згодом натерти мозолі. Та спинятись я не наважувалась, бо боялась, що мене шукають, та й домівок досі не було видно попереду.

Коли пройшла деякий час, мене змучили голод та спрага. Я вирішила трохи зупинитись. Із задоволенням сіла на пісок і розгорнула свою тканину з їжею. Коли заглянула всередину – не повірила очам. Фрукти були розтрощеними та зіпсованими. Одразу згадався той момент, коли перелазила через паркан і впустила тканину з висоти. Та що ж я за людина така? Хіба важко було здогадатись, що вода приб’є стиглі фрукти до землі і розтрощить їх? Ще і нести їх під сонцем, звісно, вони зіпсуються. Чорна тканина намокла, а я і цього не помітила.

Від сильної спраги я одразу осушила одну пляшечку води. Перебрала вміст саморобного рюкзака, у якому тепер залишилось лише декілька повних пляшок з водою, і пішла далі. Тепер розуміла, що якщо скоро не прийду до людей, то помру від голоду та спраги. Тому поки сил було вдосталь, а вони додались ще і від злості на себе, я впевнено йшла вперед.

Як незрозуміло побудований людський організм. Ще зовсім недавно я була сповнена рішучості і сил, а зараз, разом із настроєм, кудись поділись і вони. Ковтки води ставали дедалі більшими, а кроки – меншими. Чорна хустка більше не ховала голову від сонця, а ще більше притягувала спеку. Здається, у мене вже засмажився мозок. Я підняла руку і скинула хустку з голови, волосся одразу розсипалось по спині. Тільки полегшення так і не приходило. Тепер сонце світило мені в обличчя, або я збилась зі шляху, або сонце потроху готується сідати. Схоже, що перший варіант, бо довкола все ще горить. А може, і ні, бо вода у мене вже скінчилась, а тіло німіє від перевтоми.

Скільки ще я зможу йти без води? І скільки ще залишилось до людей? А якщо попереду сотні кілометрів пустелі? Від нищівного болю у тілі і в серці я розплакалась і впала на землю. У мене залишилось так мало часу, щоб врятуватись. І тепер не від полону Омрана, а від полону пустелі.

Мій відчай перебив вітер зростальної сили. Здавалось, він був прохолодним, як же це було чудово. Треба завершувати перепочинок і рушати вперед, поки ще лишилось кілька годин до темряви. Я відійняла голову від землі і... застигла від переляку.

Піщана буря неслась потужною хвилею і накривала все своєю темною пеленою. Надію, що була попереду, вона розтрощила вщент, і від розпачу я знову похилила голову, щоб гірко заплакати. Це кінець.

«Діти дадуть тобі сили, попри все».

Яскраво згадались слова бабусі, і вони одразу змогли привести мене до тями. Я зрозуміла, що не маю права зараз тут загинути і змушена повернутись до донечки. Вижити заради неї. Хай чого це мені буде коштувати. Я втратила матір, але з моєю Настунею цього не станеться.

Забувши про біль, втому, спрагу, я вперто підвелась на ноги. Щоб через силу повернутись спиною до бурі і попрямувати знов туди, звідки так хотіла назавжди піти. З Омраном ще лишається надія домовитись, а з пустелею цього точно не вийде.

Крок, другий, третій – і тіло починало слухатись, ноги – частіше перебиратись, аж до бігу. Сподіваюсь, буря ще далеко і я маю час на втечу. Сподіваюсь, Омран мене шукає і... знайде.