Розділ 21

Всі справи з робочим персоналом лежали на плечах Хасана, і він ніколи не просив допомоги у пана Омрана, до цієї миті. Хасан зрозумів, що дівчина себе остаточно замучить, тому наважився поговорити зі своїм паном.

- Мій пане Омране, вибачте, що турбую Вас дрібницями. Однак українка, яку я Вам подарував, відмовляється від їжі вже майже тиждень і працює без відпочинку. - Трохи несміливо та розгублено промовив помічник, він боявся гніву пана, бо відривав його дрібницями від важливої роботи.

- Як це? - Омран підняв сердитий погляд на Хасана. Він сильно захопився дівчиною і, незважаючи на непокору, вона одразу стала особливою для нього.

- Вона вже тиждень бунтує, сама на себе стала не схожа. Працює і вдень, і вночі. - Хасан не наважувався підняти очі на пана. У той момент зрозумів, що дарма тягнув стільки часу, варто було одразу про все сповістити.

- Чому ти лише зараз мені це кажеш?! - Голосно крикнув Омран. Він різко кинув папери на стіл і, піднявшись, підійшов до підлеглого.

- Ви не питали про неї, я думав, це не важливо для Вас. - Хасан налякано глянув на сердитого пана. Він любив Омрана за його справедливість до слуг і боявся лише тому, що прикро було розчаровувати людину, яка щира з ним, незважаючи на свій статус.

- Де вона? - Вже спокійнішим голосом спитав. Омранові стало ніяково за свої крики, що налякали вірного друга.

- На кухні.

Омран миттю туди попрямував. Він не звик до такої поведінки, та ще й від жінки. Мало того, що двічі ним знехтувала, та ще й бунт розпочала. Тут всі його слухаються, і так залишатиметься й надалі.

...

- Що ти з собою робиш?!

Крик на всю кухню, від чого я аж здригнулася. Чоловік підійшов до мене швидкою і важкою ходою. На його обличчі виступила гримаса розчарування, і я здогадуюсь, чому. За останній час я стала мало схожою на себе.

- Ви обіцяли прийти і не прийшли, а мені дуже треба дещо сказати.

- І що ж таке важливе, що треба ось так із себе знущатись?

Його погляд змінився зі злісного на зацікавлений. Не дивлячись на те, як важко я добивалась цієї розмови, розпочати її було важче, ніж очікувала. Та я мусила.

- Ви врятували мене від фізичної смерті, однак вбили душевно. Я не можу переступити через свою гідність, так само, як і не можу працювати тут роками. Прошу Вас відпустити мене. Вам байдуже на мій дім і на хворого чоловіка теж. Та хоча б ні в чому невинну дитину не залишайте без матері. Донечка не заслужила залишатись сиріткою при живій мамі...

- У тебе є дитина?

Омран не дав мені договорити, перебивши запитанням. Через сльози я побачила, як сильно змінилось його обличчя. Чоловік узяв мене за підборіддя і уважно чекав на відповідь.

- Настуня, їй рочок.

Чоловік викинув ганчірку з моїх рук і наказав іти за ним. Я не могла зрозуміти, що відбувається, та все ж ледь рушила, ще трохи і, здається, впаду. Омран розвернувся до мене і взяв за руку, щоб допомогти. Привів мене у розкішний будинок, у велику і красиву кімнату.

- Більше ти не працюватимеш! Тобі слід було зразу сказати, що маєш дитину. - Пан посадив мене на м’яке ліжко, а сам відійшов до дверей.

- Невже Ви мене до неї відпускаєте?

Від розуміння я схопилась із ліжка, однак не змогла втриматись на ногах і знову на нього опустилась. Тільки б він сказав «так».

- Як прийдеш до тями, скажеш служниці, щоб мене покликала. Тоді я все тобі розкажу. Я хочу розмовляти з Тетяною, а не її примарою.

Я радісно всміхнулась і кивнула, погодившись. Чоловік теж трохи усміхнувся і вийшов з кімнати. Із великим задоволенням я лягла на м’які подушки. Щастю не було меж, скоро я буду вдома, обійму всіх рідних, вони там, мабуть, так переживають.

***

Коли Ольга поїхала до рідних Тетяни, щоб розказати гірку долю їхньої онуки, у дідуся стався серцевий напад. Лікарі робили все, що могли, однак серце розірвалось від горя. Він не зміг витримати цей удар.

Бабуся стояла на цвинтарі з дитиною на руках. Перед нею були вже дві могили – єдиної дочки та коханого чоловіка. Ледь стримуючи сльози, вона промовила до них:

- Колись я так само стояла тут із дитиною на руках. І лише вона втримала мене на цьому світі. А зараз я маю не лише Настуню, я маю величезну віру у те, що Тетянка жива. Відчуваю серцем, що вона не покинула свою дитину й обов’язково її забере. Молюся лише, щоб мені стало сил її дочекатись. І одного дня я передам донечку у її люблячі материнські руки. Лише тоді я зможу спокійно до вас приєднатись. Життя втратило сенс, моє серце наповнилось болем і тугою, тільки б її дочекатись...