Розділ 20

Сьогодні вже рівно тиждень, як я потрапила до полону. І саме сьогодні я повинна знову зустрітись із Омраном. Це непорозуміння потрібно негайно вирішувати, бо вже немає сил перебувати у цій пекельній чужині. Я безмежно скучила за донечкою, а ще журилась за рідних, які, впевнена, божеволіють від хвилювання. Якщо вони і шукають мене, то роблять це у Туреччині, а я невідомо де знаходжусь. Єгипет це чи ні – не знаю, та вигляд людей і культура тут східної країни.

Вже починало вечоріти, а пан Омран так і не з’явився. Робочий день скінчився, тому всі служниці заховались у своїх кімнатах, так само вчинила і я. Тільки тут, у маленькому приміщенні, є хоч якесь відчуття полегшення. Серед східних жінок я почуваюсь білою вороною, у прямому значенні цього слова. На мене дивляться дивними поглядами, відчуваючи які на собі, хочеться крізь землю провалитись. Мені ж і запитати нема в кого, у чому річ. Хоча що тут незрозумілого, я ж незвична для них так само, як і вони для мене. Цікаво, скільки таких же дурненьких чужинок вже встигло побувати тут до мене? Та й як вони поводилися? Після останніх думок до мене дійшла вся безвихідь ситуації. Омран – великий і впливовий пан, у нього купа жінок за його статусом. Він не прийде, і думати забув про нахабну і невдячну жінку. Однак якби можна було повернути час назад, я би вчинила так само, бо маю гідність.

Яскраве сонце вже майже сховалось за високим і глухим парканом, більше схожим на непробивну стіну. Так, у моєму полі зору ні разу не виднілась територія, що є за межами внутрішнього двору. Паркан височить на одному рівні з верхівками фруктових дерев, напевно, щоб ніхто не втік. Це вже потім я зрозумію, як сильно помилялась, бо втікати ніхто не збирався, з вагомих на те причин. Ніхто, крім мене. За цим парканом я бачу свободу і спасіння. Тільки як за нього потрапити?

У двері хтось постукав і я одразу скочила з місця. Замість Омрана до мене зайшов його помічник – Хасан, і мовчки вручив такі самі сукні, чорну і білу. Від обурення я почала кричати, що хочу бачити Омрана, та чоловік грізно мене зупиняв якимось незрозумілими словами. Вперше я побачила у ньому стільки злості і докору, наче це я поводжусь неправильно, а не вони. Очі наповнились сльозами від образи, я більше не хотіла продовжувати битись у непробивну скелю. Опустила голову і мовчки взяла до рук чорну сукню.

Я не плакала, а ридала на весь голос від розпачу. Емоції душили і виривались криками зсередини. Не знаю, скільки проплакала, та за вікном вже встигло повністю стемніти. Вже у цілковитій темряві я зрозуміла, що більше не можу залишатись наївною і покірною своїй долі Тетянкою. До чого ж мене привела та доля? До рабства у двадцять першому столітті! Я не збираюсь бачити правильність у відпрацюванні свого боргу довгими роками. Я не просила про порятунок, то про який борг може йти мова? У мене є вагомий аргумент, який я мушу озвучити тому самовпевненому панові. Цієї ночі я таки вигадала, як змусити Омрана мене помітити.

Не дивлячись на кілька годин тривожного сну, з першими променями сонця я вже стояла, вдягнена у свою чорну сукню. Коли до мене зайшла все та ж служниця – Аміна (саме так всі звертались до неї за роботою), її чорні очі широко розкрились від здивування. Минулого тижня вона ледве будила мене, бо через постійну роботу несила було піднятись о ранній порі. Жінка відвела мене на кухню, де вже чекала купа роботи. Я ледь дочекалась нашого сніданку, який наставав після того, як поснідають пани і робочі люди (рабами їх не хочеться називати). І чекала я так не через голод, бо до їжі і не думала торкатись, а щоб показати свою непокору. Ми разом накрили на стіл і так само натовпом сіли за сніданок. Я демонстративно відштовхнула свою тарілку і склала руки на коліна. Довкола всі перезирнулись у нерозумінні і про щось почали перешіптуватись. Аміна, яка виявилася тут старшою над усіма, зупинила всіх одним помахом руки. Мені ж дістався засуджуючий погляд. Так само я вчинила і в обід, і на вечері. Як би прикро від цього не було, та голодування продовжилось аж на п’ять довгих днів. Або мене хтось викрив, або ця затія виявилась марною. Звісно, помирати з голоду я не збиралась, тому нишком ховала шматочки їжі у рукави сукні, щоб десь у кутку їх з’їсти. А ще рятувалась різними напоями. Звичайно, цього було мало, і деколи хотілось накинутись на тарілку з пахучою їжею, щоб за хвилину закинути в себе весь її вміст. Та це означало програти, а я не маю такого наміру. Як і далі мучити себе голодуванням.

Ввечері, коли всі відправились відпочивати, я відмовилась покидати роботу. До кухні викликали Хасана, той вислухав Аміну, сердито щось їй наказав і кулею вилетів навулицю. У мене аж сил додалося у цю мить. Нарешті мене помітили, сподіваюсь, дуже скоро прийде пан Омран. Він хоче, щоб я відпрацювала гроші, от я і працюю. Близько опівночі Аміна, яка залишилась мене сторожити, заснула на стільці. Я вже і сама дуже хотіла до неї приєднатись, та розуміла, що не маю права здаватись цієї ночі. Нишком підкріпилась біля холодильника і продовжила натирати кухню до блиску. Якщо вранці не прийде Омран, то я втрачу свідомість від перевтоми і загального виснаження.

Настав ранок і до кухні знову зайшов Хасан. Він покликав за собою Аміну, а я залишилась під наглядом служниць, які вже встигли взятись до роботи. Я ж зрозуміла, що нічого і нікому не довела, лише себе до остаточного розчарування. Раптом всі служниці почали виходити з кухні, і причиною цього стала присутність пана Омрана.