Розділ 18

Вдома за ці дні багато чого відбулось. Одразу після прильоту Тетяни до Туреччини Ользі зателефонував незнайомий український номер. Вона якраз ішла по вулиці у роздумах про суперницю, яка вже повинна бути колишньою. Із деяким острахом дівчина підняла слухавку, не зронивши жодного звуку. Вичікувальна тактика ніколи не підведе.

- Я виконав твоє прохання. - У слухавці пролунав впевнений і трохи моторошний чоловічий голос.

- Це твій номер телефону? - Налякано спитала Ольга, оглядаючись довкола, щоб раптом ніхто не підслухав її делікатну розмову.

- Ні. Я його щойно купив, одразу після розмови знищу. - Чоловік одразу розсердився, що його так відкрито недооцінюють. Та підвищити тон не наважився, адже добре знав, із ким має справу.

- Ти молодець, двічі мене порадував. Завтра Кірюша вийде на волю, знайде тебе і віддячить. - Задоволено сказала Ольга, і на її обличчі з’явилась посмішка. От і все, останній пункт вдало виконаний.

- Я зрозумів. - Холодно відповів незнайомець, не наважившись кинути слухавку, чекав цього жесту від Ольги.

- Сподіваюсь більше ніколи тебе не чути і не бачити. Прощавай!

Вона кинула слухавку й одразу стерла номер зі списку вхідних дзвінків. Тепер потрібно було стати ближчою до Андрія, тому вона вирішила навідатись до нього. Від радощів не могла спокійно йти, а бігла, підстрибуючи, до свого авто. Під’їхавши до під’їзду Андрія, Ольга насилу зробила похмурий вигляд і тихо попрямувала до дверей.

Всередині квартири стояв великий галас, який викликав плач дитини. Бабуся всіма силами заспокоювала Настуню, потім дідусь і батько. Але дитина була дуже стривожена та налякана. Крихітка наче відчувала біду, у яку потрапила її мати. Лише коли дитина зовсім вибилась із сил, змогла заснути.

- Сину, ми так довго не зможемо! - З розпачем та відкритою роздратованістю сказала Олена Михайлівна, дивлячись на стомленого Андрія.

- Я бачу, мамо, ми самі винні, в одній квартирі живемо, а дитина нас не впізнає. - Він вхопився рукою за голову і різко почухав волосся. Потім сів у крісло і радісно розслабився. Нарешті настала довгоочікувана тиша. Та чи надовго?

Оля своїм приходом перебила їхню розмову, а заодно порушила тишу.

- Що у вас тут таке? - Вона сіла ближче до Андрія, чекаючи саме на його відповідь.

- Донечка вередує без мами. Ще й від Тані досі ніяких новин. - Андрій із заплющеними очима стомлено відповів.

- Ну, мабуть, просто ще не облаштувалась. Скоро подзвонить. - Ольга посміхнулась до Олени Михайлівни, показуючи свою підтримку. А в голові вже вирували нові плани, які негайно потрібно втілювати в життя.

- Так, твоя правда, та все одно я переживаю. - Андрій глянув на Ольгу стривоженим виразом, він був вдячним за її дружню підтримку. Допомогла не лише фінансово, а ще й морально.

- Я лише на хвилинку зайшла, дізнатись як ви тут. Піду до готелю. - Ольга підвелася, щоб піти. А сама чекала, що її натяк зрозуміють правильно. На щастя, реакція Андрія не забарилась.

- Стривай, ти що, у готелі живеш? - Він швидко підвівся до Ольги і, взявши її за руку, знову посадив на крісло.

- Так, батьки живуть з іншого боку міста, мені до роботи далеко, а квартиру зйомну поки не знайшла. - Ольга так сумно та розгублено говорила, що їй вдалося зачепити маму Андрія.

Олена Михайлівна підійшла до Олі і сказала:

- Негайно йди забирай свої речі з готелю. Ти через нас залишилась без житла. У нас квартира трикімнатна, одна з них і так пустує, тому відсьогодні вона твоя. - Мати глянула з усмішкою на сина, а потім люб’язно дивилась на Ольгу.

- Дякую, як тільки знайду квартиру, одразу з’їду від вас. - Ольга більше не могла стримувати радісну усмішку, все йшло як по маслу. Ще трохи – і вона причарує Андрія назавжди.

- Олю, ну чого ти? Живи скільки хочеш, ти нам як дочка.

Олена Михайлівна завжди любила Ольгу, сподівалась, що саме вона буде їм за невістку. Тетяну повністю не змогла прийняти, тому не виключала можливості прилаштувати Ольгу до сина. Може, Андрій хоч зараз зрозуміє, як сильно помилився, і виправить усе, поки не стало надто пізно.

Ольга ж задоволено поїхала за своїми речами. Тепер Андрій вже остаточно буде належати тільки їй. Із речей взяла спокусливе та відкрите вбрання. Вона мусила привернути увагу коханого. Психологічні приманки, звісно, дієва річ, однак красі дівочого тіла явно поступались.

Настуня, прокинувшись, знову плакала. Вже близько опівночі Андрій зібрав її речі та повіз донечку до бабусі з дідусем Тетяни. Він постукав у двері, через хвилину відчинила сонна бабуся.

- Андрійку, що сталось? - О такій порі старенька їх точно не чекала, вона дуже перелякалась. Хоч би біди якоїсь не сталось.

- Бабусю, вона цілий день плаче, ми нічим зарадити не можемо. - Андрій хитався від стомленості і так жалісно дивився.

- Не стій на порозі, скоріше заходь усередину. - Бабуся поспішила відчинити ширше двері і, відступившись, впустила Андрія до хати.

Як тільки прабабуся взяла Настуню на руки і заспівала її улюблену пісеньку, дитина почала всміхатись. Старенька її нагодувала та вклала спати.

- Андрію, хай вона залишиться у нас, ми з народження постійно разом. Знаємо всі її звички, тут Настуні буде краще. - Трохи невпевнено промовила вона, сподіваючись на згоду Андрія.

- Так, звісно, я поїду і часто вас навідуватиму. І ви дзвоніть, як щось треба. - Він дуже зрадів такій пропозиції. Доглядати за дитиною виявилося досить важко, і це точно не входило у його плани. Звільнений від обов’язків татусь поспішив піти додому відпочивати.

- Тетянка і тобі не дзвонила? - Бабуся пішла слідом за ним і стривожено запитала, наздогнавши надворі.

- Ще ні, влаштується і подзвонить. - Вже біля воріт відповів Андрій, трохи зупинившись.

- Так, твоя правда. Бувай, любий. - Бабуся стримувала сльози, та любляче серце мов відчувало біду. Не до добра таке довге мовчання.

- На добраніч. - Сказав Андрій і миттю зник із поля зору.

Він пішов, а бабуся з дідусем були дуже раді правнучці. Настуня приїхала – і їх покинула самотність. Янголятко так мило спало, що очей не можна було відвести. Старенькі щасливо перезирались, обіймаючи одне одного. Так само колись милувались її мамою, рятуючись від усіх бід.