Розділ 17

«Через морський кордон». Згадались уроки географії, розташування Єгипту і Туреччини, яких з’єднує Середземне море. Але ж тут повинна бути мертва пустеля. Цей чоловік мене обманює, щоб не думала втікати. Краще зараз змовчати, щоб не видавати себе.

- Так, ніхто тебе тут ніколи не знайде.

- Що Вам від мене потрібно?

- Ну, ти маєш два варіанти. - Він із задоволеною посмішкою взяв у руки два прозорі кульки з одягом і подав їх мені.

- Що це? - Здивовано спитала, розглядаючи кульки в його руках.

- Вибереш світлу і дорогу тканину, я пробачу твій борг за одну ніч, а якщо темну і дешеву, то працюватимеш роками, як і всі. А якщо бути точним – довше всіх, бо суму за тебе випросили подвійну. - Він посміхався гордо і грайливо, адже був упевнений, що будь-яка жінка мріє про такого чоловіка.

Вперше в житті мені захотілось когось вдарити по нахабному обличчю. Негідник. Вже не від страху, а від злості мною знову почало трусити. Взяла в руки кляті кульки і все-таки не стримала емоцій. Із хижим поглядом подивилась у чорні очі і викинула світлу сукню на землю. Чоловік награно посміхнувся і сказав:

- Маєш тиждень, аби подумати.

- Я не можу тут лишатись, у мене чоловік при смерті, якщо я не зароблю грошей, його не врятують! - Вже з розпачем і жалістю, дивлячись у очі чоловіка, почала кричати про свою безвихідь, уперто сподіваючись на розуміння. Заради сім’ї мені неважко йти на приниження. Якщо потрібно, я готова і на колінах благати.

- Я чув сотні таких історій. - Він холодно та байдуже відповів. А я відійшла на кілька кроків назад від шоку. Як же можна стати такою жорстокою і черствою людиною? Щоб отак нищити людські життя.

- Я не розумію тебе.

- Ти звідси нікуди не підеш, поки не віддаси свій борг, а як – сама обирай. - Чоловік різко підвівся і почав до мене підходити, аж поки я не притулилась спиною до стіни. Деякий час розглядав моє обличчя, а потім мовчки попрямував до дверей. Не знаю чому, та я вхопила його за руку.

- Скажи, як тебе звуть? - Мені потрібно хоч щось про нього взнати, щоб згодом тверезо все обдумати і поговорити без зайвих емоцій.

- Я – пан Омран! - Він глянув на мою руку і забрав її зі свого ліктя. - І всі тут до мене звертаються на «Ви». Якщо не хочеш побачити мого гніву, і тобі раджу виявляти повагу.

Після останніх докорів я відвернулась до вікна, аби показати неповагу. Може, він і пан, та тільки для тих людей, які добровільно його таким вважають. А я тут не з власної волі. Чоловік вийшов, грюкнувши дверима. Я сиділа на ліжку і гірко плакала, не розуміючи, Омран мені друг чи ворог. А біла сукня на підлозі лише додавала відразливих почуттів у душі. Я підвелась і взяла її до рук, відчинивши вікно, виштовхнула щосили крізь сталеві ґрати. Трохи вгамувавши емоції, взяла до рук годинник, стрілки якого завмерли в одному положенні. Якби не Омран, я б дійсно вже була мертвою.

Почувся звук відмикання дверей і до кімнатки зайшла жінка, вдягнута у чорну закриту сукню і таку ж чорну хустку, яка закривала її волосся та шию. Вона теж смуглява, як і її пан. Жінка взяла мене за руку і допомогла підвестись. Потім взяла до рук кульок і, вийнявши таку ж, як у себе, чорну сукню, одягнула її на мене. На голову накинула хустку і зав’язала її так, щоб лише очі залишились відкритими. Коли я стала схожою на неї, наказала жестом іти у невідомому напрямку. Ми пройшлись акуратною доріжкою до меншого будинку, який був збоку розкішного. Далі покрокували довгим коридором, який налічував багато дверей з обох боків. Вона впустила мене до невеликої, однак охайної кімнати з шафою, столом, ліжком і ще одними дверима, за якими була особиста ванна кімнатка. Ще одна служниця принесла вечерю і вони разом пішли, замкнувши і ці двері. Цього вечора не лишилось сил на роздуми і сльози. На автоматі з’їла вечерю, прийняла душ і лягла спати.

З самого ранку мене розбудили, знову закутали у цей чорний мішок, хоч обличчя не закрили. І з того часу почалось моє рабство, яке полягало в роботі на кухні і прибиранні будинку для служниць. Їжі готували багато, тому трудились усі не покладаючи рук. Тут багато охорони, служниць і робітників на полі. Спостерігаючи за всім довкола, я зрозуміла, що єдина біла жінка серед служниць, вони зі мною не розмовляли, лише арабською і жестами вказували роботу. До робітників нас не підпускали, на стіл їм накривають заздалегідь, а збирають посуд, коли вже всі покинуть стіл. Тож попросити допомоги у мене не вийде, та й серед них жодної жінки, лише чоловіки. Пана Омрана я так жодного разу і не побачила, хоч за тиждень і змогла підібрати правильні слова.