Розділ 16

Я прокинулась від приємної прохолоди і легкого погойдування. Розтулила сонні повіки, щоб одразу побачити біля себе того самого чоловіка. Зніяковівши, відвернулась до віконця. Скільки ми вже їдемо? Здається, зовсім недовго, бо сонце все ще сильно освічує все довкола і до вечора ще далеко. Краєвид тут красивий, все зелене і живе, майже як удома, тільки багато пальм. Туреччина дійсно дуже красива. Тільки моя з нею зустріч виявилась жахливою. Тепер треба набратись сил і надіятись на спасіння від цих людей. Тільки куди вони мене везуть?

Через кілька хвилин авто зупинилось під великими і глухими воротами. Як тільки вони відчинились, я побачила величезний будинок, він стояв посеред зеленого дворика з різноманітною рослинністю, що виднілась звідусіль. Авто зупинилось, після чого мене повели у невелику кімнату, що була на задній стороні будинку. Мовчки залишили всередині, а самі пішли, замкнувши двері на ключ.

Я стривожено роззиралась довкола. Біля стіни стояло мале ліжко, дерев’яний столик, а на ньому – пляшка води і тарілка з фруктами, і велике розкішне крісло, що ніяк сюди не вписувалося. Обережно підійшла до малого віконця і крізь сталеві ґрати побачила, як люди працюють у садах і на городах. Яка ж тут величезна територія із фруктовими деревами і городами з овочами і ягодами. Здалеку здалось, що ці люди такі ж, як і я, тобто схожої національності, тільки одяг східний. Вони ж можуть мені допомогти. Я відчинила на себе вікно і щосили кричала до них, та ніхто так і не повернувся. Або вони не чули, або вперто не хотіли чути. Це мене вже сильно налякало. Силою вчепилась у залізні ґрати і почала їх виривати, однак це було теж марно. Потім підбігла до дверей і намагалась їх вибити, добряче намучившись та остаточно розчарувавшись, тихо сповзла на підлогу. Тільки зараз дозволила собі розплакатись від божевілля, яке мене у себе поглинало. Звільнившись від емоцій, підняла заплакані очі і глянула на їжу, я дуже голодна і знесилена. Що би далі не сталося, сили мені точно знадобляться, тому вирішила поїсти. Потім лягла на ліжко і мимоволі задрімала.

Прокинулась від звуку ключів, тихо підвелась і з насторогою чекала, хто до мене зайде. Високий та гарний чоловік відчинив двері. Вперше я бачила таку розкішну людину. Він впевнено підійшов до крісла та сів у нього. Стильна стрижка, великі чорні очі, акуратно поголена щетина, дорогий на вигляд одяг та цінні аксесуари. Деякий час із подивом його розглядала, аж поки не зрозуміла, що людина прийшла не проста, тому швидко піднялась та опустила голову вниз перед ним. Від хвилювання трусилась і ховала руки за спиною. Чоловік деякий час мовчки розглядав мою скромну постать, я цей погляд відчувала на енергетичному рівні. Якою ж приниженою відчувала себе у забруднених джинсах і футболці, з чубатим волоссям і повною безвихіддю.

Раптом він промовив до мене якоюсь мовою (напевно, турецькою), потім англійською, та це не допомогло, бо жодної з них я не знала. Після паузи звернувся українською:

- Яке у тебе ім’я?

Із великим акцентом, однак впевнено і чітко. Від здивування я підняла погляд на чоловіка, щоб зустрітись із його – сталевим і впевненим.

- Тетяна. - Промовила несміливим голосом і знов опустила голову вниз.

- Те-тя-на! Як чудово і ніжно. - Задоволено відповів чоловік. Цей тон мене насторожив.

Він підвівся, підійшов і нависнув наді мною. Мовчки дістав із кишені штанів наручний годинник, тримав його так, щоб і я бачила час. Я була геть крихітною біля високого та сильного чоловіка, і це вкотре налякало. Як і його незрозуміла поведінка. Як тільки годинник пробив рівно, чоловік його зупинив, взяв мою руку і поклав у неї годинник. Підняла очі і в нерозумінні наважилась спитати:

- Що це означає?

- Ти мертва! - Серйозно і грізно він відповів, дивлячись просто в очі. По моєму тілу прокотились крижані мурашки, а серце почало сильно калатати. Навіщо він сказав ці жахливі слова? На мою реакцію чоловік посміхнувся і знову повернувся до свого крісла. - Сьогодні, рівно о сьомій годині вечора, у тебе забрали серце з грудей. А твоє бездиханне тіло викинули, як непотріб. Ти зникла безслідно і назавжди.

Ці слова несли у собі небачену жорстокість, і вони пролунали з його вуст із болем. Обличчя скривилось у жалісну гримасу, і без того чорні очі стали ще темнішими. Чоловік поринув у роздуми, так, ніби це дійсно було з дорогою йому людиною і зараз чітко згадалось.

- Я Вас не розумію зовсім. - Я просто не змогла зробити правильний висновок із його слів і чекала пояснень із тривогою.

- Ну так, ти ж нічого не розумієш нашою мовою. - Знову посміхнувся чоловік і глянув на мене. - Мій помічник – Хасан добряче переді мною провинився, тому коли пішов купувати нам рабів, помітив біловолосу красуню і дуже дорого її викупив. Тепер ти – мій подарунок. - Із величчю і задоволенням сказав, так, ніби не про людину говорить, а про цінну річ. Яких рабів? А в голові з’являються картинки з того пекельного місця. Від розуміння я прийшла у шок і схопилась обома руками за голову. Тільки зараз стало зрозуміло, для чого у мене брали аналізи.

- Мене викрали, аби продати на органи?

- Так, як і всіх тих людей, що зараз працюють за вікном. Я їх викупив, і тепер вони працюють на мене, поки не повернуть усю витрачену мною суму. А опісля повернуться додому. - З гордістю у голосі промовив і глянув у вікно. Я б таке і в страшному кошмарі не змогла побачити, а зараз наяву проживаю.

- І скільки часу на це йде? - З надією спитала, бо вже встигла зрозуміти, що така ж доля чекає і на мене.

- Років п’ять, інколи і за три обходяться. Різні люди – різні гроші. - Чоловік дивився на людей, що трудились на його фермі, я теж туди глянула. Деякий час обдумувала ситуацію і намагалась усе сприйняти. Потім різко підняла незадоволений погляд і спитала:

- А чому їх сім’ї не викуплять?

- Ні – це неможливо. Я не маю жодних справ із поліцією, рабам заборонений зв’язок із домом. - Він помітно занервував. А я розчарувалась і в цьому, на перший погляд, доброму чоловікові. Від однієї біди рятує, щоб у іншій роками мучити.