Розділ 14

У шаленому вирі руйнівних емоцій важко діяти розумно і правильно. Однак я мусила щось вигадати, щоби теж допомогти коханому вижити. Впевнена, у нього все буде добре і лікування допоможе. Життя продовжиться, знову повернуться звичні будні. Тільки колишніми їх залишати не можна. Я готова розлучитись на деякий час із рідними і працювати найдовші зміни у чужій країні, щоби довести свою відданість сім’ї чоловіка. Може, тоді вони мене нарешті приймуть і перестануть дорікати синові за негідну дружину? Про інший, гірший, варіант і думати не буду.

Здавалось, цілий рік минає, а це був лише тиждень. Оля все влаштувала, і візу зробила, і квиток придбала, ще й викликалась підвезти мене до аеропорту. Не знаю, що без неї робила б, стільки добра і підтримки від подруги. Я взяла донечку, попрощалась із рідними чоловіка та пішла до бабусі.

Там дивилась крізь сльози на своїх найрідніших людей. І не змогла вийти за ворота, знову підбігла до донечки і міцно обіймала її кілька хвилин, крізь сльози говорячи:

- Єдина моя, рідна! Вибач, що залишаю тебе без мами. Я тільки тата врятую і обіцяю – більше ніколи тебе не покину. Мама взяла з собою твою кофтину, щоб ніжний янгольський запах був зі мною. Донечко моя, крихітко... - Я пригорталась до маленької дедалі сильніше і намагалась запам’ятати кожну її рису. Бо ж знала, як повернуся, Настуня вже підросте і зміниться. Донечка теж надула пухкенькі щічки, ніби все розуміла. Як же боляче.

- Серце крається, тобі вже час, іди, мила.

Бабуся крізь сльози до мене промовила. А Оля із воріт голосно сказала:

- Запізнимось на літак!

Я йшла, озираючись до останку на своїх рідних. Так важко на душі ще ніколи не було. Та коли дивилась на Андрія з донечкою на руках, розуміла, що мушу. Всю дорогу ми мовчали, я закрилась у собі, вгамовуючи біль, а подруга поважала мої почуття і не сміла втручатись. За це я теж була їй щиро вдячна. В аеропорту, перед самою посадкою, я подякувала Олі.

- Спасибі тобі за все, якби не ти... І квиток за свій рахунок взяла. - Знову сльози з очей полились. А ще ніяково стало.

- Нічого, віддаси мені все по приїзді. Все, іди, щоб не спізнитись.

Ольга підбадьорила мене радісною усмішкою. І стало трохи легше всередині.

- Так, бувай. - Трохи відійшовши, помахала рукою на прощання. Розвернулась і покрокувала у потрібному напрямку.

- На все добре! - Голосно крикнула Ольга. Я розвернулась і побачила, як подруга радісно махає у відповідь. Відправила їй повітряний поцілунок і знову пішла вглиб аеропорту, розгублено прямуючи у чужий світ.

Переліт став першим випробуванням. Ніколи і подумати не могла, що колись опинюсь на повітряному судні. Не треба ніякої турбулентності, мною і так трусило від страху. А коли внизу виднілась лише безкрая темна вода, то взагалі серце калатало, мов божевільне.

Коли ми благополучно приземлились, аж від душі відлягло. І я перестала вже чого-небудь боятись. Що би попереду не сталось, воно станеться на надійній землі.

Вийшовши з аеропорту, очима почала шукати водія із табличкою з назвою готелю, де я і повинна працювати. Пройшовши кілька десятків метрів, таки помітила його. Чоловік виявився трохи смуглявим, авто – вантажний автобус. Чомусь почала виглядати інше авто, та більше з таким написом нікого не знайшла. Мене трохи цей автомобіль насторожив, проте вибору не було, тож мусила до цього чоловіка підійти. Як тільки наблизилась, стала, мов укопана, розгублено блимаючи очима. Навіть не знаю, як привітатись по-турецьки. Чоловік, побачивши мою розгубленість, почав сміятись.

- Можеш просто сказати «Привіт». - Без жодного іноземного акценту промовив незнайомець. Він задоволено дивився на моє здивоване обличчя. А коли пауза затягнулася, то поглянув із запитальною мімікою.

- Ви що, з України? - Трохи отямившись, спитала радісним голосом. Хоча і так все зрозуміло. Я дуже зраділа своїй людині і трохи спокійніше стало на душі.

- Так, я свій, не журись. Я працюю при готелі, речі та продукти різні розвожу. Тебе он сьогодні доручили зустріти. Спереду місця нема, вибач, мусиш ззаду залазити. Буде трохи темно, проте недовго. - Він був дуже люб’язним і так щиро до мене ставився. Розчулена я умить відкинула всі побоювання і впевнено довірилась чоловікові.

Він взяв мою валізу, закинув її першою, а потім допоміг і мені зайти. Все, що встигла помітити, це лише високі картонні коробки у кутку. Як тільки він зачинив двері, стало темно. Сидіння піді мною прикріплене добре, то чого ж немає віконця? Тільки зараз, у цілковитій темряві, це зрозуміла. Стало одразу якось моторошно і дивно.

Не встигла я добре обдумати ситуацію, як хтось увімкнув ліхтарик, вийшов із-за коробок та схопив мене за плечі. З блискавичною швидкістю відчула сильний страх та біль від голки в руці. Від переляку хотілося щосили кричати, та перестрашена я не видала жодного звуку, бо відняло голос на той час. А потім все – мов у тумані, й абсолютна втрата свідомості.