Розділ 12

Всю дорогу до лікарні я проплакала. Через сварку і переїзд ми і не подумали про стан здоров’я Андрія. Побої ж були досить сильними, невідомо які органи могли постраждати. Він ще й важкі валізи носив, от і результат. Як тільки приїхали до лікарні, одразу знайшли нашого лікаря, а той негайно повів Андрія на УЗД. Він довго мовчки вдивлявся в екран, Андрій не витримав і спитав:

- Чому Ви нічого не кажете? - Йому було боляче, тому поводитись стримано більше не міг. Я ж намагалась заспокоїтись і не знепритомніти посеред кабінету.

- Важко наважитись таке Вам сказати. - Лікар сумно глянув на Андрія, а потім перевів погляд на мене.

- Тобто? - Налякано спитав Андрій, поки я стояла у ступорі. Він різко підвівся і чекав негайної відповіді.

- Це не точно, ще треба аналізами підтвердити, але за структурою схоже, що твоя пухлина переродилась у злоякісну.

- Що?! - Водночас запитали ми підвищеним тоном. І одразу зустрілись переляканими поглядами, все ще не повністю розуміючи сенс слів лікаря.

- Так – це рак, мені дуже шкода. - Лікар підвівся зі стільця, поволі пройшов до робочого столу і сів за нього з опущеним поглядом.

- Ні, цього не може бути, я був здоровий повністю до сьогодні! - Від страху Андрій забув про біль і почав кричати на лікаря. А я не могла його заспокоїти, все ще перебуваючи у шоковому стані. Цей вирок став надто болючим і несправедливим. Як знайти в собі сили для боротьби – просто не розуміла.

- Це тихий убивця. Ви здайте аналізи на онкомаркери, а завтра прийдете за результатами, тоді і вирішимо, що далі.

Оля поїхала раніше через термінові справи. Додому ми їхали на таксі у мертвій тиші. Нічого не стали казати батькам про рак. Андрій пояснив усе наслідками стресу і пішов спати. Я вклала донечку і теж приєдналась до чоловіка. От тільки сну цієї ночі не було. Сильно мучило питання – чому саме нам випало стільки горя одразу? Навіть якщо все помилка, такий стрес важко буде забути.

Вранці я спробувала поговорити з чоловіком, та він закрився у собі, вдаючи, що не помічає мене. Мене більше не ображала його поведінка, я вперто попрямувала за ним. Донечку довелось залишити зі свекрухою. Коли прийшов лікар, ми вже чекали його з аналізами під кабінетом. Він одразу нас прийняв.

- Я нічого тут не можу розібрати. - Андрій поклав аналізи на стіл і нервово стояв, нависаючи над ним. Я ж тихенько причаїлась біля дверей, тремтячи від страху.

- Я гляну. - Лікар уважно вдивлявся у папір деякий час, а потім сказав: - Так, мої підозри підтвердились, у Вас злоякісна пухлина. - Чоловік підвів розчарований погляд на Андрія і розвів руками. У цю мить земля вибилась із-під ніг.

- І що мені тепер робити? - Ледве спитав Андрій тремтячим голосом, поволі опускаючись на стілець. Мені раптом так сильно захотілось підійти й обійняти його міцно-міцно, та це було геть непотрібним Андрію. Він все ще ігнорував мене, навіть у таку мить.

- Потрібна операція. - Впевнено сказав лікар.

- Скільки це коштує?

- Ну, вона досить складна, і потім ще обов’язковим є курс хіміотерапії, відновлення сил організму... все обійдеться у сто тисяч доларів.

Скільки? Ми про такі гроші ніколи і не мріяли, не те, щоб мали. І продавати тепер нічого. Якби хоч квартира була.

- Ні! Це так багато, ми не потягнемо, ніяк.

Скільки розчарування пролунало в голосі мого чоловіка. Мого єдиного і коханого чоловіка. Що робити далі – я не знала, однак розуміла, що не витримаю втрати. Не відпущу його так легко і не дозволю здатись. Зібралася з емоціями і впевнено спитала:

- Скільки часу ми маємо на збір грошей?

- Місяці три, ну, три з половиною – максимум. Пухлина поки стабільна, та ріст неконтрольований. Треба встигнути до появи метастазів. - Лікар говорив усе, дивлячись на знімок УЗД.

- Добре, ми зрозуміли. - Я впевнено підійшла до Андрія, взяла його за руку і змусила підвестись.

- Обов’язково приходьте на огляд, коли я Вас кликатиму. - Лікар теж піднявся і голосно нам наказав.

- Так, звісно. - Відповіла на автоматі, не повністю вслухавшись у слова. Вся увага була прикута до очей коханого, вперше в житті у них блищали сльози. Ми вийшли на коридор, і вже там я наважилась заспокоїти Андрія.

- Ми тебе врятуємо, це не твій кінець, чуєш?

Руки самі хаотично ковзали по рідному обличчю. А очі вкотре вивчали такі знайомі риси. Тільки зараз вони були загострені і спотворені гримасою болю. Хотілося цей біль забрати собі, тільки не виходить.

- Як? - Андрій не зміг стримати сліз. Йому було байдуже на натовп у коридорі, як і мені. Головне, що не відштовхнув і довірився.

- Знайдемо гроші, я готова хоч милостиню просити навулиці, тільки б ти жив.

- Я ще нічого не встиг у житті, я іще не жив, розумієш?

Сказав і ковзнув заздрісним поглядом по стареньких людях. Від розуміння його думок стало так гірко.

- Житимеш, ходімо, не гаймо час дарма!

Коли приїхали додому, натрапили на Олю. Вона сказала, що журилась і прийшла навідати Андрія, а нас вдома не виявилось, тож вирішила дочекатись. Ми розповіли всю правду рідним. У батьків Андрія на той момент був шок. Вперше у житті я їм щиро співчувала і забула про всі образи. Горе зближує людей, хай це і виходить так боляче. Того ж дня всі взялися шукати гроші, і лише я не розуміла, куди йти. Знала, що теж мушу, тільки як?