Розділ 9

Ольга прокинулась вже над ранок. Вона була сама у порожній квартирі, як і завжди. Тільки тепер із ненависними думками про щасливу галасливу сім’ю її Андрія вона збиралась на роботу. Ще трохи – і самотність буде лише неприємним спогадом.

Із самого ранку вона взялася до дій. Спочатку зустрілась із людиною у слідчому ізоляторі. Як тільки хлопця привели, дівчина відкрито почала глузувати з нього.

- Ну що, як тобі нові апартаменти? - Із єхидною посмішкою на обличчі вона дивилась на затриманого, проводячи його поглядом за стіл.

- Познущатись прийшла? - Затриманий сів на стілець і байдуже спитав, навіть не удостоївши дівчину погляду.

- Та ні, я прийшла дати тобі єдиний шанс вибратись на волю. - Хлопець одразу ожив. Ольга підморгнула молодикові і нахилилась до нього ближче в очікуванні очевидного запитання.

- Я і сам виберусь, суду не було і мою провину ще не доведено. - Він гордо промовив і показав свою байдужість до дівчини.

Ольга помітно розсердилась, та змогла стримати емоції. Вона дістала із сумочки фото та простягнула його хлопцю. А потім спитала:

- Цікаво, хто ж це такий? - Ольга сиділа і пильно дивилась на сполотніле обличчя затриманого. Вона зрозуміла, що він остаточно потрапив на гачок. Недовго вдавав із себе впевненого авторитета, як і вартувало очікувати. З такими особами розмовляти вона добре навчилась.

- Що тобі треба, щоб ти більше не впізнавала цю людину? - Хлопець перевернув фото на столі, ховаючи обличчя свого кримінального друга. Якби він здав цю людину, його б усюди дістали. Все, що йому залишалось, – скоритись підступній Ользі. Всі знають, що з нею не варто тягатись. З вигляду мила дівчина, а на ділі – гірша за досвідченого чолов’ягу.

- Мені саме ця людина і потрібна. Подругу хочу вдало влаштувати на роботу. - Ольга взяла фото і поклала його назад до сумочки.

- Він найкращий вербувальник, заманить швидко і безслідно. - Впевнено, однак помалу сказав затриманий, озираючись.

- Заманювати нікого не потрібно, просто якісно доставити у назначений пункт. - Ольга кивнула головою на хлопця, щоб той погодився.

- Що після доставки? - Його цікавила подальша доля нещасної. Дарма та дівчинка стала на дорозі Ольги, розтопче і не помітить.

- Вона людина з добрим і чуйним серцем, хай віддасть його нужденному. - Трохи задумавшись, сказала Ольга із задоволеним обличчям. Їй хотілось прибрати суперницю назавжди і безслідно зі свого шляху. Та так, щоб жодних сумнівів у її бік.

- Я зрозумів, коли діяти? - Хлопець був здивований її жорстокими словами. Тому хотів скоріше допомогти і зникнути від божевільної.

- Ти тут посидь кілька місяців, «насолодись» моментом, аби відчути переваги волі. А я поки займусь твоєю справою, точніше, її закриттям. Поки я не прийду, ти залишаєшся німим! Я принесу тобі телефон, щоб ти зв’язався із нашим спільним другом. Відсьогодні маєш окрему камеру.

- Я зрозумів. - Хлопець опустив голову вниз, він був розчарованим від її вчинку. Та краще кілька місяців, ніж довгі роки. Іншого виходу немає, тільки надія на правдивість Ольги.

- І ще мені потрібна надійна людина з ваших, грошима не ображу обох.

- Записуй адресу.

Він продиктував адресу й Ольга одразу попрямувала туди. Двері їй відчинив з вигляду звичайний і нічим не примітний хлопець. Щось він не дуже походив на зловмисника, хіба так вміло шифрується.

- Як тебе звуть? - Одразу спитала Ольга, не давши хлопцю щось сказати. Вона дивилась на нього зверху донизу, зверхньо оцінюючи його вигляд.

- Іван. - Несміливо і здивовано відповів хлопчина.

Ольга відштовхнула його рукою і ввійшла до квартири зі стуком підборів по дерев’яній підлозі. Вона підійшла до комоду зі статуетками. Взяла одну з них до рук і, не відриваючи погляду від скляного предмета, сказала:

- А по-справжньому? Я від Кирила, точніше – «Кірюші». - Вона впевнено поглянула на хлопця, посміхнувшись. Той одразу ожив і перестав поводитись, як налякане хлопчисько.

- І сам уже не пам’ятаю справжнє. Що від мене потрібно? - Він посміхнувся їй у відповідь і гордо сів на старенький диван, закинувши ногу на ногу.

- Хорошу квартиру хочеш отримати? - Ольга відверто почала оглядати його неідеальний ремонт.

- Чому я повинен тобі вірити? - Зверхньо спитав хлопець. У нього аж тембр голосу змінився, став мужнішим і грубим.

Вона вийняла своє посвідчення, а Іван аж сполотнів. Обожнювала цей момент, хоч скільки разів уже доводилось його пережити. Ольга єхидно посміхнулась і сказала:

- Бачу, ти зрозумів серйозність моїх намірів. Тож одразу до справи! Я влаштую тебе в офіс на роботу, ти станеш найкращим другом моєму дуже цінному товаришу. Потім підіб’єш його вкластися у власну справу, допоможеш закласти квартиру, а коли вас жорстоко кинуть і заберуть у нього квартиру, ти залишишся і без своєї. Знайди кому її заздалегідь продати, та так, аби без слідів.

Іван уважно вислухав її слова і після короткої паузи спитав:

- Якщо хороший товариш, чому так?

- Ти повинен був спитати термін своєї роботи. - Невдоволено сказала Ольга. Його жалісне обличчя розлютило її. Занадто вже добросовісними ці злочинці себе видають.

- Ну, це мінімум пів року. - Розвів руками хлопець, усміхнувшись.

- Три місяці! - Грізно сказала Ольга.

- Ну точно ні, та це ж тільки познайомитись можна. - Він підвівся із дивана і підійшов ближче до співрозмовниці.

- Тоді два місяці. - Байдуже промовила Ольга, навіть не дивлячись на Івана. Свої умови надумав ставити, тільки помилився адресою.

- Зрозумів, зроблю все, як кажеш. - Він опустив погляд униз, розуміючи свою безвихідь у даній ситуації.

- Молодець. Адресу офісу я тобі надішлю згодом. - Вона поплескала хлопця по плечі і впевнено рушила до виходу. Перший етап успішно пройдено.