Розділ 7

Час потроху минав, дитина підростала, і все б могло бути добре, якби не нездоровий потяг Андрія до грошей. Йому і ця робота не подобалась, хотілось більшого, щоби не сидіти у загальній залі офісу разом з десятком зосереджених у моніторах працівників. Значно краще було б у власному кабінеті у ролі керівника. Тільки як туди дістатися – і гадки не мав.

Одного разу йшовши з роботи додому, він не помітив авто і ледь не потрапив під колеса. Чорна та добре відполірована «Toyota C-HR» налітала на нього і чи не в останню мить зі свистом шин по асфальту встигла загальмувати за кілька сантиметрів до Андрія. Він стояв, закляклий від переляку, і вже чекав розлюченого крику водія, однак наступна картина неабияк здивувала.

Як тільки відчинились дверцята автомобіля, зі стуком на асфальті з’явились червоні туфлі на шпильці, а згодом і яскрава та вишукано вдягнена... Ольга. Вона йшла до Андрія, усміхнена та розкішна. Він стояв і захоплювався її виглядом, ледь не розкривши рота.

- Очам своїм не вірю – Андрій? - Здивовано і радісно спитала Ольга, наближачись.

- Так, привіт, Олю, ти просто... слів не маю правильних. - Андрій почав бурмотіти та ніяковіти, як хлопчисько. Стільки часу не бачив свою подругу, що почав її соромитись. Вона стала – мов зовсім інша людина, недосяжна і прекрасна. Саме таким і він хотів би стати, та не виходить ніяк дістатись даного рівня. Дівчина задоволено посміхалась та поїдала його хижим поглядом.

- Сідай у авто, поговоримо за чашечкою кави. - Сказала Ольга, кокетливо розвернувшись перед Андрієм. Вона крутила стегнами в обтислій спідниці, споглядаючи крадькома за реакцією чоловіка.

- Так, звісно. - Ледь промовив Андрій, задивившись на її фігуру. Він миттю підбіг до авто і сів на переднє сидіння, пристебнувшись. Від краси салону по тілу прокотились хвилі заздрості, його старе авто вже кілька днів у черговому ремонті. Якщо точніше сказати, воно частіше у сервісі, ніж на дорозі.

Дорогою вони не розмовляли, лише мовчки розглядали одне одного. Погляд Ольги зупинявся на його діловому костюмі, годиннику, стильній стрижці та портфелі з документами. Його образ був би ідеальним, якби не обручка на безіменному пальці. Така мала деталь, а стільки болю завдала покинутій дівчині, та ще гірше – велике щастя суперниці. Андрій же спостерігав за її розкішним та граційним виглядом. Як впевнено поводиться за кермом і з легкістю їде перенавантаженими вулицями.

Ольга зупинилась біля маленького кафе, колись улюбленого трьох друзів. Вони мовчки сіли за звичний столик у кутку. Деякий час просто споглядали одне на одного.

- Олю, ну де ж ти так надовго пропала? - Сумним і допитливим виразом обличчя він дивився на колишню подругу.

- Я була тут, завжди. Тільки тоді на місяць поїхала відпочити... - Розчаровано та з видимою образою відповіла вона. Ольга опустила голову, ховаючи свої емоції. Вона ж обіцяла собі бути сильною і не показувати справжні почуття, як би важко не було.

- То чому не приходила до нас? - Андрій не розумів її вчинку. Так, тоді трохи розсердилась, та дружбу зіпсувати це точно не могло.

- Я була у тебе, як повернулась. У дверях мене зустріла твоя мама і розповіла про ваш шлюб із Танею. - Скільки разів вона уявляла цю зустріч і розмову. Думала, Андрій пошкодує про свій вчинок і зрозуміє, що помилився і не тій віддав своє серце. Та він, схоже, геть не шкодує і знову ставиться, як до подруги, чи як до сестри, байдуже – не так, як би хотілось їй.

- Вибач нам, ми так несподівано все вирішили, що і самі були шокованими від весілля. Потім ти змінила номер телефону і ми втратили зв’язок. Приходь до нас у гості, Тетянка буде рада, вона тобі донечку покаже. - Андрій радісно пояснював, жестикулюючи руками, а як згадав дочку у словах, усмішка сама собою з’явилась на обличчі.

- Донечку? - Ледь промовила вона. Ця новина шокувала Ольгу. Андрій не просто її викреслив зі свого життя, а ще і живе собі на повну, навіть дитиною себе зв’язав із Тетяною. Ця інформація стала точкою неповернення, покладеною гострим кінцем кулькового пера на самому серці.

- Так, їй вже дев’ять місяців, мабуть, скоро бігатиме. Я не зовсім у цьому розбираюсь, працюю багато. А ти, ти де працюєш? - Андрій сподівався почути досить хорошу посаду, бо вигляд був у неї дуже дорогим. Та й, схоже, не у батьковому офісі, бо ніколи її там не бачив.

- Ну, я у нашому міському суді. Й інколи татові допомагаю, як є нагода. - В Ольги засвітились очі, вона любила свою роботу. І не за гроші чи зв’язки, вона завжди прагнула бути владною. І це їй добре вдалось.

- А особисте? - Не втримався і спитав Андрій. Його цікавило, хто прибрав до рук таку дівчину. Він і запідозрити не міг, як сильно ранить словами все ще закохану в нього подругу.

- Тільки робота. - Дівчина не могла зізнатись у невмирущому коханні до нього, тільки тихо відвела погляд і промовила: - Мені вже час, ще є деякі справи, а ти добре дивись на дорогу, щоб не потрапляти під колеса дівчатам.

- Добре. Заходь до нас. - Андрій усміхнувся і щиро запросив подругу до свого дому. Вона підвелась, взяла до рук свою сумочку і вже хотіла йти, як він схопив її за руку. Ольга глянула другові просто у вічі, він радісно наблизився і поволі сказав: - Добре, що ми зустрілись. Нам тебе бракувало.

- Так, і мені... - Так хотілось сказати «тебе», та язик не повертався. Все, що їй залишалось, – мовчки піти від коханого.