Розділ 6

Наставала важка мить для кожної матері – муками привести дитя на цей світ. Пологи були важкими, та воно того вартувало. Це маленьке немовля принесло стільки великого щастя своїй матері. Я не помічала нічого навкруги, лише свою донечку, милувалась нею та пригортала до серця. Як тільки нас перевели у палату, Андрій радісно навідався.

- Привіт! Як тут мої любі? - Він тихенько зазирав із-за дверей, а потім підійшов до мене з букетом червоних троянд.

- Все добре, крихітка заснула. - Зі щирою усмішкою та сльозами на очах я глянула на ліжечко, що стояло поруч.

- Можна мені потримати на руках синочка?

Андрій поклав букет і почав обережно підіймати дитину. А в мене все щастя кудись зникло, напевно, розчинилось у брехні. Треба в усьому негайно зізнаватись, бо приховувати вже неможливо. Набравши у легені побільше кисню, почала говорити:

- Так, але...

- Звісно, я буду дуже обережним. - Перебив Андрій, не давши можливості щось сказати. Чоловік радісно взяв дитину на руки та почав нею милуватись. Торкався пальцем носика, щічок, він дивувався крихітності нової людини. А я дивувалась його емоціями і ніжному ставленні до нашої дитини. Дарма я боюсь його реакції, адже все очевидно.

- Коханий, у нас чудова донечка. Це не хлопчик.

Андрій з ошелешеним обличчям закляк на місці, а згодом спитав:

- Яка дочка? Що ти кажеш? - Тепер він зовсім не дивився на дитину і сконцентрував розчарований погляд на мені. А я опустила обличчя вниз і нервово перебирала пальцями тонку матерію нічної сорочки. Можна б сказати, що лікарі помилялись і все з’ясувалось уже під час пологів, та я цього не стану робити. Брехня тягне за собою ще більшу брехню, я це знаю ще з дитинства.

- Давно треба було сказати... УЗД показувало, що у нас дівчинка, ти не ходив зі мною, а я не наважувалась тобі сказати.

- Сказати не могла, а брехати так довго і просто в очі могла?! - Андрій забув про тихий режим у лікарні і голосно закричав на мене. Від переляку я підняла на нього очі і побачила розчервоніле від злості обличчя.

- Яка різниця, це все одно наша здорова і жива дитина. - Не стримавши образи, почала жалісно плакати. Хіба такою повинна бути реакція батька на свою дитину?

Донечка від галасу прокинулась і тонким голосом закричала. Андрій поглянув на малятко кривим поглядом. Він поклав її до ліжечка, цим вчинком наче відмовився. У мене серце стиснулось від болю і образи.

- Батьки сюди вже радісно їдуть, що я їм скажу? Знову тебе доведеться перед ними вигороджувати. - Він геть не помічав мого розбитого стану і плачу дитини, ходив по палаті збоку вбік і нервово тримався за голову.

- Що значить «знову»? - Я таки перестала плакати і розлючено спитала. Коли це він мене вигороджував, та й за що? Адже я жодного разу їм нічого поганого не зробила.

- Вони тебе одразу не докінця прийняли, а ти тут ще і сама вирішила за нас обох. А з мене зробила наївного ідіота.

- Це ти вирішив за нас обох, а я наважилась вирішити за трьох. Але ми можемо залишитись удвох. Я і моя дитина!

Я із останніх сил підвелась і взяла донечку на руки заспокоїти. Пригорнула її до грудей і заколисувала, наспівуючи ніжно мелодію. Намагалась вдати, що не помічаю чоловіка, так, ніби зараз сама у палаті. Краще б і була сама, не так би боляче всередині було. Краще вже без чоловіка, ніж із таким. Я ж хотіла підтримки і вдячності після пережитого страждання. Та чужі люди, лікарі, більше пожаліли, ніж рідний чоловік. І як цей вчинок йому пробачити?

Андрій стояв мовчки, схоже, не очікував від мене нахабності. Так і не зміг підібрати потрібних слів, просто розвернувся і мовчки вийшов з палати. А я зібрала всю свою силу і намагалась не заплакати. Нам молоко потрібне, а сльозами і так не зарадиш.

Згодом прийшли бабуся з дідусем. Принесли всяких смаколиків, а найголовніше – співчуття у всіх проявах. Тепер я побачила їх абсолютно щасливими, коли розціловували правнучку. Ось моя сім’я, по-справжньому рідні люди.

Тільки через декілька годин Андрій знову навідався. Він обережно зайшов і несміло поглянув на мене. Не наважившись підійти ближче, почав говорити біля самих дверей:

- Вибач мені, я надто різко сприйняв правду про дочку. Батьки не приїдуть, вони розлючені. А я все обдумав, і твоя правда, добре, що ти залишила її. У нас ще буде і син.

Тепер чоловік дивився з жалем і сумом, несміливо стискаючи пакет у своїх руках. Зайшов усередину палати і почав мовчки викладати продукти на столик біля мого ліжка. Він приніс із собою мої улюблені булочки з сиром і гарячий зелений чай у термосі. Я теж мовчки спостерігала за всіма його рухами. Тишу порушувало лише завзяте смоктання молока донечкою, яка вчепилась із жадібністю у мене і скугніла кумедним голосочком. Вона змусила нас усміхнутись. Із зачарованим обличчям Андрій знову здався мені таким дорогим серцю, але водночас з’явились і картинки з образами з його вуст.

- Чи варто дітям жити у такій сім’ї? Ми або не розмовляємо, або сваримось. Що сталось, ми ж так чудово ладнали раніше?

- Я думав, буде легше, а це не життя вийшло, а якась мука. Замість того, щоб спокійно готуватись до випускних екзаменів, я працюю ночами. Вислуховую всілякі нісенітниці п’яних людей. А тут дитина, грошей треба ще більше...

Напевно, ми занадто поквапилися зі шлюбом. І зовсім не в грошах проблема, а в неготовності Андрія до певних незручностей. Він не звик бути бідним і приниженим перед іншими, тому роль бармена його так пригнічує. У нас є гроші, аби проживати, тільки з економією. А економити вдається лише мені, напевно, тому що змалечку так звикла. Я зрозуміла, що більш доросла у наших взаєминах, тож мушу допомогти чоловікові розібратись у собі і наших стосунках.

- Гаразд, я тебе розумію і пропоную єдиний вихід. Ми з донечкою поїдемо до бабусі, а ти звільняйся і спокійно довчись. І крихітка підросте, і ти вирішиш свої справи. Буде державна допомога, нам вистачить на перший час.

- Це звучить, ніби ви мені тягар, а не сім’я. - Андрій почувався розтоптаним і приниженим. Чоловіком, що не здатен утримувати власну сім’ю. Здається, ще трохи – і він розплачеться. Ніколи його таким не бачила.