Розділ 5

Завдяки часові все налагодилось саме собою. Я змогла знайти в собі сили і пробачити образу коханому чоловікові. Тільки от забути так і не вийшло. Я раптом зрозуміла, що почала боятись настання миті, коли доведеться все заново згадати і відчути колишній біль. Та з часом і ці страхи помалу забулись і розвіялись. Та й Андрій почав ставитись до мене більш чуттєво. Може, колишні непорозуміння пішли нам обом на користь.

Останнім часом ми дуже рідко бачимось, хоч і живемо під одним дахом. Додому Андрій приходить тільки виспатись. Вранці ходить на навчання, а ввечері у клубі працює барменом. Мені стало дуже шкода чоловіка, тому я спромоглась влаштувалась у перукарню. Вагітним, скажу вам, це, ой, як нелегко. Колеги мене зрозуміли одразу і дуже допомогли полегшити роботу. У цікавому стані не можна працювати з фарбами, тому я займаюсь стрижками та макіяжем. Щомісяця професійні вміння та навички зростали, як і найдорожчий скарб у животі.

Андрій не має можливості бувати на оглядах, не хочу кривити душею – мені це на руку. Я вже точно знаю, що чекаю на дівчинку, проте всім кажу протилежне, крім моїх рідних. Намагаюсь не корити себе за брехню, та й не думати, чим це обернеться згодом. Спочатку треба надіятись на благополучні пологи, а все інше неважливо. Може, лише я цим і переймаюсь, бо запитань про стать більше не виникає. Та й взагалі запитань до мене батьки чоловіка не мають, бо ігнорують невістку всіма можливими методами.

Останні місяці вагітності виявились найважчими, тож я частенько буваю у своїх рідних. Лише у цих стінах, просякнутих любов’ю і трепетом, вдається знайти спокій і легкість.

- Бабусю, я дуже щаслива, що скоро стану мамою. - Із радістю примостившись на коліна рідної, я лежала і гладила величезний живіт, усміхаючись від позитивних емоцій.

- Так, це, мабуть, найкраще, що може статися із жінкою у житті... Стільки років минуло, а я наче зовсім недавно вперше глянула на твою маму. Це ніжне та невинне створіння так потребувало моєї допомоги і любові. Тоді я зрозуміла, що стала сильною жінкою, і готова була все заради неї здолати. Та смерть моя сила не зупинила... Ох, люба моя, вона пішла і вирвала шматок мого серця, найбільший і найцінніший. Якби не ти, воно б тоді одразу зупинилось. Але коли мені принесли тебе, я знов відчула те саме, що і колись. Я все, що у тебе було, а ти все, що було у мене. Я вдячна долі, що у мене така онучка, ти будеш чудовою мамою.

Я підвела очі і глянула у розчароване обличчя бабусі. Вона і не помітила мого погляду, бо сконцентровано дивилась крізь сльози на портрет дочки, що висів на стіні, – моєї матері. Її зморщене підборіддя почало тремтіти, а серце – невпинно калатати. Обережно витерла сльозу з лиця старенької і промовила:

- Я дуже тобі вдячна за все. Живи, будь ласка, ще довгі роки. Я так тебе люблю. - І ще міцніше пригорнулась до бабусі. Щоб підтримати її і собі захопити побільше теплої енергетики, яка завжди рятує від усіх бід. - Поки ти жива, мені так спокійно на душі, я маю прихисток, надійніший за все.

- Коли мене не стане, ти знайдеш його у маленьких обіймах своїх діток. Вони дадуть тобі сили бути їхньою надійною опорою, попри все. - Бабуся приємно усміхнулась і поклала руку на мій живіт.

- Я хочу стати такою мамою, як ти мені. - Впевнено промовила я, дивлячись у очі бабусі.

Ми обидві почали наново плакати від щасливих почуттів цього, вочевидь, неповторного моменту. Дідусь зайшов до хати і побачив нас у сльозах. Деякий час у нерозумінні постояв у дверях, та згодом зумів зібратись.

- Ні, ну ви тільки гляньте на них, що ж я робитиму, коли ви всі втрьох розплачетесь? Я ж, старий, гадав, тільки правнучка буде. - Жартома висварив дідусь, але намагався стримати свій сміх. Завжди знаходить мудрі слова розради.

- Дідусю, це сльози щастя. Ми, як і ти, з нетерпінням чекаємо цього ніжного плачу. - Я важко підіймалась, та бабуся допомогла мені підвестись, підштовхнувши рукою. Останні дні кожен рух потребує зусиль, ще трохи – і не зможу самостійно вставати.

- Ну годі вам, бо ще і мене, старого, до сліз доведете. Краще вечерю накриваймо, Андрій скоро прийде по тебе, внученько. - Він пішов на кухню і з цікавістю почав заглядати до каструль на плиті. Ми, всміхаючись, пішли вслід за ним. І знову приємний і дуже знайомий сімейний ритуал, дідусь наче ревізор все оцінює і перевіряє.

- А я вже тут.

Зайшовши до кімнати, промовив Андрій. Дідусь до нього підійшов і завів якусь чоловічу тему. Ми з бабусею у поспіхах почали накривати на стіл. Я несла тарілки і чомусь, втративши силу в руках, випустила їх на стіл із гуркотом. Згодом додався ниючий біль унизу живота. Деякий час я мовчала і чекала, що все мине, та з кожною хвилиною жар і страх посилювались. Я розгублено промовила:

- Почалось!