Розділ 3

Сімейне життя почалось у новій квартирі, ми не могли намилуватись одне одним. Радісно скуповували необхідні речі та продукти, робили затишним своє гніздечко. Меблі залишили старі, а от косметичний ремонт таки трохи провели. Важко стало чіпати речі покійної бабусі Андрія, та я їх зібрала і заховала у шафі. Потроху ми звикли до спільного життя, однак гроші з подарунків швидко скінчились, а ми обоє безробітні. Підхожих вакансій у місті майже немає, тільки за малі гроші чи у поганих місцях. Тому, не втрачаючи часу, ми прийняли ризикове рішення. Вирішили зробити візи і поїхати на заробітки до Європи. Попереду ще ціле літо канікул, тож це дозволяє поїхати Андрію без шкоди для навчання. Краще і не придумати.

Документи за кілька тижнів уже були повністю готовими, речі зібраними. Залишилось найважче – попрощатись із близькими і можна їхати у далеку мандрівку. Мої рідні нас підтримали, а от батьки чоловіка розізлились і вкотре нарікали на завчасний шлюб. Щоразу вони знаходять причини, щоб розпочався конфлікт, який залишає негативний слід у наших з чоловіком стосунках. Мені залишається лише мовчати і навчитись не ображатись, якщо так можна.

Як тільки опинились за кордоном, знову довелось розлучатись. Праця виявилась окремою, тому лише пізно ввечері ми зустрічались удома. Так минув місяць, щодня одне і те саме, тільки сімейний бюджет приємно збільшувався. Що далі йшло, то більше я ставала втомленою, апетиту чомусь не було, спочатку думала, що від роботи, та згодом почала щось підозрювати. Андрій нічого не помічав, а я чомусь і не поспішала зізнаватись.

Минув ще один місяць. Андрій був змушений повернутись додому. Я ж вирішила ще трохи залишитись до закінчення строку візи. Самопочуття хороше, та й до роботи вже звикла і вона здається легкою. На прощання я таки сказала коханому радісну звістку про вагітність. Він спочатку був приголомшений, але потім зрадів.

Без Андрія мені стало важко і порожньо, особливо тими самими вечорами, які проводили разом. Тепер я почала рахувати дні до повернення, залишилось ще два тижні – і можна буде їхати додому. Однак несподіваний дзвінок Андрія серед ночі все змінив. Сонна підняла слухавку, а звідти пролунали слова:

- Тобі треба якнайшвидше повертатись додому. - Його голос був стривоженим і якимось чужим.

- Чому? Ми ж домовлялись по-іншому. - Ледь вимовила, не розуміючи такого настрою чоловіка. Хоч би не сталось біди.

- Так треба, нічого не питай і збирай речі... - Він швидко пробурмотів ці слова і кинув слухавку, не залишивши жодного шансу дізнатись, що сталось.

Трохи оговтавшись від слів коханого, я стривожено зібралась і рушила додому. Дорогою прокручувала різні варіанти у голові. Боялась почути погані новини і до останнього сподівалась, що це його сюрприз. Мабуть, він дуже скучив і не знав, як по-іншому пришвидшити довгоочікувану зустріч. Бабуся каже, що все вдома добре, хіба у батьків чоловіка якісь проблеми.

Приїхавши під свій під’їзд, я вийшла з таксі. Деякий час постояла під домом, оглядаючи його, а особливо свої вікна. Зі стуком підборів по сходах миттю помчала до нашої квартири. Чомусь у серці були погані передчуття. Після теплої зустрічі коханий раптом став інакшим, від нього повіяло негативом.

- Скільки вже ти вагітна? - Грізним тоном спитав Андрій, сконцентрувавши холодний погляд на мені.

- Я не знаю точно, але, за моїми підрахунками, – десь одинадцять тижнів. - Я підвела очі до стелі, намагаючись підрахувати у голові точний термін вагітності. До сьогодні і часу на це не було перед напруженим графіком.

- То ще не пізно. - Радісний тон чоловіка змусив мене відволіктись від роздумів.

- Що не пізно? - Стривожено спитала, зрозумівши, що зараз скаже чоловік. Я пильно дивилась Андрієві в очі, у нього одразу змінилось обличчя, він помітно зніяковів. Ні! Ти ж цього не скажеш?

- Я говорив з батьками і ми вирішили, що ще зарано нам народжувати. - Андрій сховав погляд, різко відвернувся, підійшов до вікна і став до мене спиною.

- А мене ви не забули спитати? - На очах з’явилися сльози, гіркі та пекучі до болю. Швидкими кроками підійшла до нього і сильно вхопила за рукав футболки. Він повернувся і спокійним та провинним тоном промовив:

- Ну куди нам дитина? Ми просто її не потягнемо.

- Я можу піти працювати і ти теж після навчання. У нас є рідні, є житло, авто... - Нервово перечислила всі плюси у нашій сімейній ситуації, намагаючись переконати розчарованого і наляканого чоловіка. Він просто боїться відповідальності.

Наче відповідь на думки, Андрій ласкаво витер сльозу з лиця своїми гарячими пальцями. Тільки легше від приємного жесту не стало, бо сльози текли через нього.

- Добре, нумо домовимось... На УЗД ж буде видно стать?

- Напевно... так.

- Ну то якщо хлопчик – залишаємо, якщо дівчинка... - Він зупинився і не наважився сказати про вбивство дитини. - Завтра я записав тебе на прийом до лікаря на десяту годину.

- Записав? Сам? Чи твоя люба матуся допомогла? - Я вхопила свою сумочку і попрямувала до дверей, різко їх відчинила і вже з коридору сказала: - Це жива людина, а не річ, щоб її залишати чи викидати! - Після цих слів щосили грюкнула дверима і, плачучи, побігла до бабусі з дідусем. Он яка у них причина, щоб мене додому викликати так неочікувано. Що це за стереотипи щодо статі? У якому столітті вони живуть?