Глава 9. Привиди вежі

Життя в руїнах Чорної Скелі було схоже на танець на лезі бритви. Еластер був поруч, але водночас — за тисячі миль від мене. Він забезпечував нас обох, полював у навколишніх лісах і латав те, що залишилося від стін, але уникав мого погляду, наче боявся побачити в ньому те, що змусить його знову здатися.

Проте моя пам'ять, одного разу пробуджена, більше не бажала спати. Кожної ночі мені снилися уривки: шепіт Джима, холодний метал на моїх зап'ястях і тепло рук Еластера.

Одного ранку, коли Еластер пішов до джерела, я вирішила зробити те, на що не наважувалася раніше. Я піднялася до Північної вежі. Саме до тієї, звідки, за його словами, я спопелила замок.

Сходи були напівзруйновані, каміння обсипалося під ногами, але якась невідома сила тягнула мене вгору. Коли я нарешті дісталася вершини, на мене чекав лише порожній майданчик, відкритий усім вітрам. Камінь тут був не просто обвуглений — він був оплавлений, наче від неймовірної температури.

Я заплющила очі й торкнулася долонею підлоги.

— Покажи мені... — прошепотіла я.

Моя темна магія, що тепер слухняно відгукувалася на кожен заклик, потекла крізь пальці в камінь. І раптом світ навколо зник.

Я побачила себе. П'ять років тому. Я стояла на цьому самому місці, але я не була злою. Я була в розпачі. Я кричала, намагаючись зупинити потік білого вогню, який виривався... не з моїх рук. Він бив із магічного кола, накресленого прямо на підлозі. А за моєю спиною стояв він. Джим. Але він не був людиною. Його постать була виткана з сліпучого світла, яке поглинало все живе.

— Ти обіцяв захистити його! — кричала «та» Клер, кидаючись до кола.

— Я захищаю тебе від твоїх слабкостей, Клер, — відповів Джим. Його голос був позбавлений емоцій. — Кохання до смертного робить тебе вразливою. Тепер ти належатимеш лише мені.

Видіння обірвалося так само різко, як і почалося. Я впала на коліна, важко дихаючи. Тепер я знала. Я не зраджувала. Мене підставили так майстерно, що навіть той, хто кохав мене найбільше, повірив у мою провину.

— Що ти тут робиш? — різкий голос Еластера змусив мене здригнутися.

Він стояв біля входу на майданчик. У його руках була дичина, але він кинув її на підлогу, побачивши, де я перебуваю. Його обличчя спотворилося від гніву й болю.

— Повернулася на місце свого тріумфу? Хочеш повторити?

Я підвелася, витираючи сльози.

— Еластере, це була не я. Кола на підлозі... це магія Стражів, а не Темних Володарів. Він використав мою силу, щоб вдарити по тобі, поки я...

— Досить! — він одним стрибком подолав відстань між нами й схопив мене за плечі. Його дихання було гарячим на моєму обличчі. — Твої виправдання стають дедалі вигадливішими. Я бачив тебе на цій вежі! Я бачив твій силует у полум'ї!

— Ти бачив те, що він хотів, щоб ти побачив! — вигукнула я, вчепившись у його сорочку. — Подивися на мене! Хіба я схожа на ту, хто може тебе вбити?

Ми стояли так близько, що я чула шалений ритм його серця. Гнів у його очах почав змінюватися чимось іншим — тим самим почуттям, яке я бачила у своєму видінні. Його погляд опустився на мої губи. Ненависть і кохання сплелися в такий тугий вузол, що повітря між нами почало іскрити.

Його рука перемістилася на мою потилицю, пальці заплуталися в моєму волоссі. На мить здалося, що він зараз мене поцілує — так жадібно і відчайдушно, наче це був наш останній шанс. Я подалася вперед, шукаючи його тепла, мої очі почали заплющуватися...

Але раптом він різко відсторонився. Його обличчя знову перетворилося на кам'яну маску.

— Я не дам тобі знову обдурити мене, Клер, — прохрипів він. — Твоя магія надто сильна, а я надто втомлений. Завтра ми вирушаємо до Срібного джерела. Якщо ти кажеш правду — вода це підтвердить. Якщо ні... я сам відведу тебе назад до Стража. Бо жити з цією підозрою я більше не можу.

Він розвернувся і пішов униз, залишивши мене одну на вершині вежі. Я дивилася на свої руки, що все ще тремтіли. Я знала правду. Але чи вистачить мені сил довести її чоловікові, який зачинив своє серце на тисячу замків?