Глава 8. Попіл минулого

Шлях до Чорної Скелі здавався нескінченним. Світ навколо нас перестав бути схожим на затишну Англію; небо затягнуло низькими важкими хмарами кольору заліза, а замість шосе під ногами була стара покручена дорога, вистелена гострим камінням. Еластер йшов попереду, тримаючись за поранене плече, але відмовляючись від будь-якої допомоги. Кожен його крок був сповнений впертої люті.

Коли туман нарешті розсіявся, я зупинилася, затамувавши подих.

На вершині кручі височіли руїни. Колись це був величний замок із чорного базальту, але зараз він нагадував скелет велетенської істоти. Обвуглені вежі дивилися в небо порожніми очницями вікон, а стіни були вкриті дивним білим нальотом, наче попіл назавжди в’ївся в камінь.

— Твоя робота, — коротко кинув Еластер, навіть не озирнувшись.

Він провів мене через напівзруйновану браму до вцілілої частини вежі. Тут було холодно і пахло старим каменем та травами. Це місце було його домом — аскетичним, суворим і наповненим спогадами про те, що він втратив.

Минули тижні. Життя в руїнах було випробуванням. Еластер майже не розмовляв зі мною, але я бачила його погляд — він стежив за кожним моїм рухом, наче очікував, що я ось-ось знову стану тією безжальною Королевою. Проте він ділив зі мною їжу і дозволяв грітися біля вогню.

Одного вечора, коли я розтирала у ступці сухий полин для його рани, мої пальці раптом заніміли. Повітря навколо мене згустилося, і я знову відчула ту саму темну пульсацію в крові. Але цього разу не було болю від печаток. Було тепло.

— Еластере... — покликала я.

Він сидів біля каміна, чистячи свій меч. Почувши мій голос, він напружився. Я підійшла ближче, і раптом моя рука сама собою потягнулася до його обличчя. Я не хотіла вдарити чи налякати його.

Щойно мої пальці торкнулися його шраму на щоці, перед очима спалахнуло видіння.

Це не був вогонь. Це був вечір у цьому ж замку, але цілому. Я бачила себе — я сміялася, і мої руки були сплетені з його руками. Ми стояли на балконі, і він шепотів мені на вухо: «Кінтайр ніколи не бачив такої королеви, як ти. Але я бачу лише жінку, яку кохаю».

Я відчула смак його губ — справжній, солодкий, сповнений обіцянок. Це було настільки потужно, що я мимоволі зойкнула і відсахнулася.

— Ти згадала, — це був не запитання, а твердження. Еластер підвівся, його очі потемніли від незрозумілих емоцій. — Що саме ти побачила, Клер? Свою чергову брехню?

— Я побачила нас, — прошепотіла я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. — Ми кохали одне одного. Це було по-справжньому. Еластере, я відчула це... кожну секунду того моменту.

Він зробив крок до мене, і на мить мені здалося, що він мене обійме. Його рука здригнулася, тягнучись до мого волосся, але він вчасно зупинився. Гіркота знову взяла гору.

— Так, ми кохали. Саме тому твоя зрада болить сильніше за будь-яку рану. Кохання не завадило тобі вийти на ту вежу і знищити все.

— Але я не пам’ятаю, як я це робила! — відчайдушно вигукнула я. — Я пам’ятаю твої губи, твої слова, твій запах... але та ніч... там порожнеча! Тільки біле світло і голос Джима.

Еластер відвернувся, стиснувши кулаки так, що побіліли кісточки.

— Це нічого не змінює. Пам’ятаєш ти чи ні, але попіл під нашими ногами — реальний.

Він пішов, залишивши мене одну біля вогню. Я дивилася на свої руки і знала: моя сила повертається. Я вже могла запалити маленьку іскру тіні на кінчиках пальців. Але разом із силою поверталася і жахлива підозра.

Якщо я так сильно кохала Еластера, що навіть магічне забуття Джима не змогло це стерти... як я могла вийти на ту вежу?