Глава 7. За крок до безодні

Джим — чи те створіння, що прийняло його подобу — не просто стукав у двері нашого сховища. Він роздирав саму реальність. Стіни печери вкрилися мережею тріщин, з яких почало витікати сліпуче біле світло. Воно було холодним, стерильним і позбавленим життя — повна протилежність живій темряві, що пульсувала в моїх жилах.

— Досить! — крикнула я, роблячи крок до виходу. — Я не дозволю йому вбити тебе, Еластере.

Я відчула, як сила всередині мене здійнялася, наче розлючена хвиля. Я хотіла виплеснути її, вдарити цим чорним полум’ям по білій завісі, розірвати Стража на шматки за кожну хвилину мого фальшивого життя. Але щойно я підняла руки, сталося те, чого я не очікувала.

Моє тіло раптом заціпеніло. На зап'ястях спалахнули невидимі раніше татуювання — тонкі сріблясті нитки, що оперізували шкіру. Вони впилися в плоть, сковуючи мої рухи. Це були магічні кайдани, які Джим наклав на мене ще п'ять років тому. Весь цей час вони спали, але тепер, відчувши мою справжню силу, активувалися.

Біль був такий, наче в мої вени впорснули розплавлений свинець. Я впала на коліна, важко дихаючи.

— Клер! — Еластер кинувся до мене, забувши про власну рану. Він перехопив мої руки, дивлячись на сріблясті кола, що світилися під шкірою. — Прокляття... Він не просто стер тобі пам'ять. Він поставив на твій дар «печатку мовчання». Чим більше ти намагаєшся битися, тим сильніше вона тебе вбиває.

Ззовні почувся глухий гуркіт, а потім — тихий, майже вкрадливий голос Джима:

— Твоя сила належить мені, Клер. Кожна спроба опору лише спалює твою душу. Вийди до мене, і я зніму біль. Повернемося додому. Забудемо про цього мерця.

Я хотіла закричати, що ніколи не повернуся, але зуби клацали від холоду. Еластер міцно притиснув мене до себе, накриваючи своїм важким плащом, який пахнув кров'ю та полином. Його близькість дивним чином почала заспокоювати магію під моєю шкірою.

— Тихше, — прошепотів він мені у волосся. — Не борися з ним зараз. Твоя печатка реагує на гнів. Відчуй землю. Відчуй холод каменя. Сховайся всередині себе.

Ми завмерли. Еластер затиснув мені рот долонею, коли тінь Стража промайнула біля самого входу. Біле світло обнишпорило кожен куток печери, але стара магія Срібного джерела, про яку казав Еластер, виявилася сильнішою. Вона огортала нас, наче кокон, роблячи невидимими для магічного зору Джима.

Ми сиділи в цілковитій тиші. Я чула, як рівномірно б’ється серце Еластера — швидко, але впевнено. Минуло кілька годин, а може, ціла вічність, перш ніж біле сяйво зовні згасло, а кроки Стража стихли вдалині.

— Він пішов, — нарешті видихнув Еластер, відпускаючи мене. Його обличчя було сірим від утоми та втрати крові. — Але він не відмовився від нас. Він просто пішов готувати нову пастку.

Я подивилася на свої зап'ястя. Сріблясті нитки зникли, залишивши лише ледь помітні рожеві сліди.

— Куди ми підемо?

Еластер підвівся, важко спираючись на меч. У його погляді знову з'явилася та сувора, холодна недовіра, яку він відчував до тієї, що спалила його дім.

— Туди, куди він боїться потикатися. У Руїни Чорної Скелі. Це все, що залишилося від мого замку. Там ти житимеш, поки ми не зрозуміємо, як зняти твою печатку... і поки я не вирішу, що з тобою робити далі.

Він не простягнув мені руки. Він просто пішов до виходу, і я, похитуючись, пішла слідом, розуміючи: моє справжнє випробування тільки починається. Попереду був замок, який я — за його словами — зруйнувала.