Глава 6. Ціна правди

Ліс дихав мені в спину. Кожен шурхіт гілок здавався кроками Джима, але вовк не зупинявся. Він вів мене крізь густий туман туди, де повітря пахло озоном і старою кров’ю. Раптом звір завмер і тихо заскавулів. Попереду, під розлогою кроною велетенського дуба, прихилившись до стовбура, сиділа постать.

Це був Еластер. Його важке дихання розривало тишу лісу. Плащ був розірваний, а на плечі розпливалася темна пляма, яка в місячному світлі здавалася чорною. Меч лежав поруч, встромлений у землю, наче остання опора.

— Ти поранений? — мій голос прозвучав тонко й безпорадно.

Еластер різко підняв голову. Його очі спалахнули люттю, змішаною з таким болем, що мені захотілося відвернутися. Він спробував підвестися, схопившись за ефес меча, але здригнувся і знову осів, стиснувши зуби.

— Не підходь, — прохрипів він. — Твій господар добре навчив тебе жаліти здобич перед тим, як добити?

— Джим мені не господар! Я втекла. Я вилила чай. Еластере, я нічого не пам’ятаю, але я бачила твій лист…

Він видав короткий, гіркий сміх.

— Лист? Ти згадала про нього через п'ять років? Ти сама спалила мою цитадель, Клер. Ти стояла на вежі й дивилася, як мої люди гинуть у білому вогні. Ти сміялася мені в обличчя! А тепер кажеш, що «нічого не пам'ятаєш»?

Голос Джима, що гримів десь у тумані, ставав дедалі ближчим. Біла імла почала закручуватися у високі стовпи, стискаючи простір навколо нас.

— Еластере, ти не можеш битися в такому стані, — швидко зашепотіла я, підтримуючи його за здорове плече. — Чи є місце, де ми будемо в безпеці хоча б годину?

Він важко дихав, але зусиллям волі змусив себе підвестися.

— Скит біля Срібного джерела… магія землі, яку Страж не терпить. Йдемо.

Ми майже бігли. Коли біла паморозь Джима вже торкалася наших п'ят, вовк різко повернув у вузьку розщелину між скелями. Ми опинилися в невеликій печері, зарослій блакитними квітами, що світилися в темряві. Тут голос Джима став приглушеним. Еластер важко опустився на кам'яну лаву. Я тремтячими руками відірвала край своєї сукні й почала перев’язувати його плече.

— Тепер кажи, — попросила я, дивлячись йому в очі. — Чому ти назвав мене монстром?

Еластер відкинув голову назад. Його голос звучав тихо, але кожне слово падало, як камінь.

— П’ять років тому ми були на порозі союзу. Але тобі було мало любові. Твій радник, цей Страж, нашептав тобі, що я збираю армію проти тебе. І ти повірила йому. У ніч Великого Ритуалу ти вийшла на вежу і своїми руками спрямувала Тінь на мій замок. Ти спалила все, що мені було дороге. А потім ти зникла. Я шукав тебе не для того, щоб врятувати, Клер. Я шукав тебе, щоб подивитися в твої очі й запитати: «Чому?».

Я відчула, як у печері стало нестерпно холодно. Спогади вибухали в голові болючими спалахами: вогонь, крики… і Еластер, що простягає до мене руки крізь полум’я.

— Еластере, якщо я це зробила… чому в твоєму листі було стільки надії?

Він завагався.

— Бо я дурень. Я сподівався, що він якось затьмарив твій розум. Але побачивши тебе в тому домі з ним, у тій ідилії… я зрозумів, що ти обрала спокій ціною моєї крові.

— Ні! — я заперечно похитала головою. — Він щодня напував мене забуттям. Що, як він обманув нас обох? Що, як тінь на вежі була не моєю?

Еластер подивився на мене з глибоким сумнівом. Він хотів мені вірити, я бачила, як здригнулися його пальці. Але п’ять років ненависті не зникають за мить.

— Якщо ти брешеш, Клер… — почав він, але не встиг закінчити.

Стіна печери здригнулася від удару. Квіти миттєво зів’яли. Зовні пролунав голос Джима, в якому не було нічого людського:

— Клер! Виходь! Ти належиш мені!

Я подивилася на Еластера. Попри рану, він схопився за меч. Ми обоє були понівечені цією історією і не знали істини. Але зараз у нас був спільний ворог.

— Ми вияснимо все пізніше, — прошепотіла я, відчуваючи, як у моїх долонях починає пульсувати дивна, темна енергія. — Якщо виживемо.