Глава 5. Слідами зірок та попелу

Світ навколо мене розпадався, як старе полотно. Білий дим, що виривався з пальців Джима, стикався зі сталлю Еластера, викрешуючи іскри, які пропалювали дірки в самій реальності. На місці ідеального газону проступала чорна, мертва земля.

Я відчула, як пальці на ногах затерпли від холоду листа під устілкою, але це був єдиний реальний орієнтир у цьому хаосі.

— Біжи! — знову крикнув Еластер. Його голос перекрив гуркіт, схожий на розрив тканини.

Я не озиралася. Я розвернулася і кинулася в темряву, туди, де в нічній траві спалахнули дві бурштинові цятки — очі вовка. Звір не чекав. Він зірвався з місця, наче срібляста блискавка, і я, забувши про все на світі, побігла за ним.

Гілки дерев, які ще хвилину тому були акуратно підстриженими яблунями, тепер перетворилися на кощаві, чорні пальці, що намагалися вхопити мене за волосся та одяг. Повітря змінилося: замість вологого запаху англійського дощу в легені увірвався крижаний, гострий аромат хвої, торфу та далекого снігу.

— Клер! Повернися! — голос Джима пролунав прямо в моїй голові. Він не був гнівним, він був... благальним. І це було найстрашніше. — Ти загинеш там! Без мене ти просто розсиплешся на попіл!

Я спіткнулася, ледь не впавши на коліна. На мить мені захотілося зупинитися. Повернутися в теплий дім, випити той клятий чай і знову стати "щасливою Клер Грей". Але в цей момент я відчула тепло під стопою. Лист. Кохання Еластера було реальнішим за всю турботу Джима.

Вовк зупинився на пагорбі й обернувся. Він видав низький, вібруючий звук, схожий на заклик. Його очі дивилися на мене з нелюдським розумом.

Я зробила останній крок через невидиму межу.

Раптово звук битви за моєю спиною зник. Позаду не було ні котеджу, ні Джима, ні Англії. Лише густий, непроглядний туман, що висів над скелястим урвищем. Я стояла на краю високого плато. Піді мною розкинулася долина, затягнута сріблястим маревом, а вдалині, під холодним світлом величезного місяця, височіли шпилі замку, що здавався вирізаним із самої ночі.

Вовк підійшов до мене. Він був величезним — його голова діставала мені до плеча. Він ткнувся мокрим носом у мою долоню, і я відчула, як крізь мене пройшов розряд енергії.

— Кінтайр... — прошепотіла я. Назва випливла з глибин пам'яті сама собою, важка й гірка, як присмак полину.

Я подивилася на свої руки. Моє пальто з дорогої вовни почало тьмяніти, перетворюючись на важкий дорожній плащ із грубої тканини. Мої черевики стали шкіряними чоботами, шнурівка яких доходила до колін.

Я нахилилася і витягла лист з-під устілки. Тепер це не був старий папір з архіву. Він виглядав так, наче його написали вчора. Чорнило пахло свіжістю, а від пергаменту йшло ледь помітне тепло.

— Він прийде, — сказала я вовкові, і мій голос прозвучав інакше — глибше, з владними нотками, яких я сама злякалася. — Він обіцяв.

Звір коротко гавкнув і пішов униз стежкою, що вела до лісу. Я пішла за ним, відчуваючи, як з кожним кроком "Клер Грей" помирає, а на її місці прокидається та, інша. Та, що вміла керувати тінями. Та, що кохала до нестями й зраджувала від відчаю.

Але найголовніше — я тепер знала: Джим не просто "чоловік". Він — Страж, який вкрав моє життя. І якщо він думає, що я просто втекла, він помиляється. Я йду, щоб згадати, як повернути собі свою силу.

Раптом вовк завмер. Він вискалив ікла, дивлячись у хащу. З-за дерев почали виходити постаті. Вони не були людьми. Напівпрозорі, з вогниками замість очей, вони мовчки схиляли голови, коли я проходила повз.

— Моя Королево... — прошелестіло листя під моїми ногами. — Тіні чекали на тебе.

Я міцніше стиснула лист у руці. Шлях до Старого Дуба був відкритий, але я знала: за кожним деревом у цьому лісі на мене чекає частина мого минулого, яку я, можливо, не захочу згадувати.