Глава 4. Поміж двох вогнів

Серце калатало десь у самому горлі. Я відчувала, як лист під моєю устілкою холодить стопу, нагадуючи: те, що відбувається назовні — не галюцинація. Це реальність, яку від мене ховали п’ять років.

Я не послухалася Джима. Замість того, щоб зачинитися в спальні, я схопила пальто і вибігла на ґанок.

Холодне нічне повітря вдарило в обличчя, розганяючи залишки фіолетового туману в моїй голові. Те, що я побачила, нагадувало кадр із кошмару, який став занадто чітким.

На нашому ідеальному газоні стояв Джим. Але це був не мій чоловік. Його постать наче витягнулася, шкіра стала блідою, як пергамент, а навколо пальців вилися струмки білястого диму. Навпроти нього, на самій межі світла від садових ліхтарів, стояв Еластер. Він виглядав так, наче щойно вийшов із затяжної битви: брудний плащ, важкі чоботи в торфі й очі, що горіли яскравіше за вовчі, які світилися поруч.

— Клер, повернися в дім! — вигукнув Джим, не обертаючись. Його голос тепер вібрував металевим дзвоном. — Це чудовисько прийшло закінчити те, що не встигло сто років тому!

Еластер зробив крок уперед. Вовк загарчав, притиснувши вуха до голови.

— Чудовисько? — Еластер гірко засміявся, і цей звук був сповнений такого болю, що я мимоволі зробила крок до нього. — Ти кажеш це їй, Стражу? Ти, хто вирвав її серце і замінив його порожнечею?

Я зупинилася між ними. Джим праворуч — втілення мого затишного, але брехливого теперішнього. Еластер ліворуч — хаос, біль і моє забуте минуле.

— Хто ви? — мій голос тремтів, але звучав твердо. — Досить метафор. Я хочу знати правду.

Джим зробив крок до мене, простягаючи руку.

— Люба, він — кат твого народу. Ти була великою королевою, а він підняв бунт. Він спалив твій замок і зрадив твою любов до влади. Я врятував тебе. Я створив цей світ, щоб ти ніколи більше не відчувала болю від його зради. Я стер твою пам’ять, бо вона була вкрита шрамами, які він наніс!

Я подивилася на Еластера. Його обличчя здригнулося, наче від удару.

— Врятував? — прохрипів він. — Клер, не слухай його. Ти справді була королевою, але ти почала втрачати себе в темній магії. Ти хотіла влади, якої не може мати людина. Джим — цей Страж Тіней — він підштовхував тебе до прірви. Він нашептав тобі, що я зраджую тебе, щоб ти вдарила першою.

— Ти спалив мій замок! — вигукнула я, згадуючи видіння.

— Я намагався зупинити ритуал, який він тобі нав'язав! — Еластер зробив ще один крок, ігноруючи білий дим, що почав підійматися від ніг Джима. — Я не спалював твій дім, Клер. Я намагався витягнути тебе з вогню, який ти сама запалила під його диктування. Він не врятував тебе. Він забрав тебе як трофей. Ти для нього — не дружина. Ти — джерело сили, яке він законсервував у цьому штучному світі, щоб ти не прокинулася і не знищила його самого.

Я переводила погляд з одного на іншого.

— Один каже, що я монстр, якого він врятував. Інший — що я жертва, яку він кохав.

— Подивися на нього, Клер! — закричав Джим, і його очі спалахнули чистим білим світлом. — Він прийшов убити тебе! У його руках сталь, у моїх — твій дім!

— У моїх руках лист, який ти не зміг знищити, — прошепотіла я, дивлячись прямо в очі Джиму.

Він на мить завмер. Його ідеальна маска тріснула.

— Який лист?

— Той, у якому Еластер обіцяв воювати за мене, а не проти мене, — я витягла руку з кишені, хоча листа там не було (він все ще був у черевику), але мого жесту вистачило.

Джим перемінився в обличчі. Тепер у ньому не було ні краплі кохання. Лише холодний, розрахунковий гнів істоти, чий секрет розкрито.

— Ти завжди була надто цікавою, Клер, — просичав він. — Мабуть, п'яти років було замало. Потрібно було стерти твою особистість повністю ще тоді, у вогні замку Кінтайр.

Він підняв руку, і білий дим перетворився на гострі крижані голки. Але Еластер не чекав. З блискавичною швидкістю він вихопив меч, який до того був прихований під плащем.

— Біжи, Клер! — крикнув він. — До Старого Дуба! Вовк покаже дорогу!

У цей момент світ навколо нашого котеджу почав розвалюватися. Дерева в саду зів'яли за секунду, а небо над Сурреєм розірвалося, оголюючи чорну порожнечу.