Глава 3. Крадені таємниці

Повідомлення від Джима світилося на екрані телефону, наче попереджувальний сигнал. «Вже під’їжджаю. Чекай біля входу».

Ці слова, які раніше дарували мені відчуття захищеності, тепер викликали лише липкий страх. Я подивилася на розкидані пергаменти на столі архіву. Мій погляд знову зупинився на листі, де розмашистим, майже лютим почерком було написано: «Я не воюватиму з тобою, Клер. Я воюватиму за тебе».

В грудях щось боляче стиснулося. Це не було просто цікавістю архіваріуса. Це був відголосок почуття, настільки сильного, що навіть роки магічного забуття не змогли випалити його дотла. Я не знала цього чоловіка зі шрамом з малюнка, але моя душа рвалася до нього крізь час. Кожна літера цього листа здавалася мені ріднішою за всі п'ять років життя в Сурреї.

Я почула кроки містера Вілсона в сусідньому залі. Часу не було.

Тремтячими пальцями я вхопила лист. Папір ледь чутно хрустнув. Я знала, що чиню злочин, викрадаючи історичний документ, але для мене цей аркуш був єдиним рятівним колом у морі брехні. Я швидко запхнула його у внутрішню кишеню своєї сумки, прикривши блокнотом.

— Ви вже закінчили, міс Грей? — містер Вілсон з’явився з-за стелажів. — Ваш чоловік дуже пунктуальний. Його авто вже біля під'їзду.

— Так... так, я вже йду. Дякую, — я накинула пальто, відчуваючи, як сумка стала важчою від однієї єдиної сторінки минулого.

Я вийшла на вулицю. Лондон зустрів мене важким, мокрим повітрям. Сріблястий «Ягуар» Джима стояв прямо біля сходів. Скло повільно опустилося, і я побачила його обличчя. Він посміхався, але ця посмішка була наче намальована на холодному фарфорі.

— Сідай, люба. Ти виглядаєш блідою, — сказав він, відчиняючи двері.

Я сіла, міцно притиснувши сумку до колін. Мені здавалося, що Джим може почути калатання мого серця.

— Що сьогодні знайшла цікавого? — запитав він, плавно виводячи машину в потік машин. Його голос був як завжди рівним, але він занадто пильно подивився на мою сумку.

— Нічого особливого. Старі господарські звіти, — збрехала я, дивлячись у вікно. — Дуже нудно. Ти мав рацію, ця робота себе вичерпала.

— Радий це чути, — він накрив мою долоню своєю. Його рука була холодною, незважаючи на працюючу в машині пічку. — Тобі потрібен відпочинок. Ми заїдемо в аптеку за тими заспокійливими, що виписав лікар. Твій сон останнім часом став занадто тривожним.

— Мені не потрібні ліки, Джиме. Мені просто потрібно більше гуляти.

— Я краще знаю, що тобі потрібно, Клер, — його голос раптом втратив усю м'якість. Центральний замок машини з гучним клацанням заблокував усі двері. — Ти ж не хочеш, щоб те, що сталося в Шотландії, повторилося знову?

Я затамувала подих. Повітря в салоні наче викачали.

— В Шотландії? Але ти казав, що ми ніколи там не були. Ти казав, що ми познайомилися в Брайтоні, на конференції.

Джим завмер. Настала важка, дзвінка тиша. Я бачила в дзеркалі заднього виду, як його зіниці розширилися, на мить заповнивши всю райдужку темрявою. Він зробив помилку. Свою першу помилку за п’ять років.

— Я мав на увазі... сімейні перекази твоїх предків, люба. Генетична пам’ять — страшна річ, — він знову посміхнувся, але тепер це був оскал хижака. — Приїдемо додому, вип’єш свій чай, і все мине.

Весь вечір у будинку панувала напруга. Джим не відходив від мене ні на крок. Він сам приніс мені вечерю, сам розставив прилади. Я відчувала себе здобиччю, яку заганяють у кут.

— Я заварю тобі чай, — сказав він, коли ми перейшли у вітальню. — Спеціальний збір, Клер. Він допоможе тобі забути ці дурні сумніви.

Поки він був на кухні, я кинулася в коридор. Мені потрібно було сховати лист. Я витягла його з сумки і, не знайшовши кращого місця, запхнула під устілку свого черевика, що стояв біля входу. Тільки-но я випрямилася, Джим з’явився в дверях із чашкою. Рідина в ній мала дивний фіолетовий відтінок.

— Ти щось шукала в сумці? — запитав він, наближаючись.

— Шукала ключі, — прошепотіла я.

— Вони тобі більше не знадобляться, — він простягнув мені чашку. — Пий, Клер. До останньої краплі. Прямо зараз.

Він стояв наді мною, високий і неблаганний. У світлі лампи його тінь на стіні виглядала викривленою — вона здавалася більшою за нього самого, з гострими кутами, що нагадували крила або когті.

Я піднесла чашку до губ, відчуваючи терпкий запах лісового коріння, який вже став моїм прокляттям.

І раптом з подвір'я почулося довге, тужливе виття. Це був не пес. Звук був таким диким і прадавнім, що скло у вікнах завібрувало.

Джим різко повернув голову до вікна. Його обличчя на мить спотворилося від гніву.

— Він знайшов нас, — прошипів він так тихо, що я ледь почула.

Це був мій шанс. Поки Джим вдивлявся в нічну темряву саду, я одним швидким рухом вихлюпнула чай у великий горщик із монстерою, що стояв поруч.

— Що там, Джиме? — запитала я, удаючи переляк.

Він не відповів. Він поставив порожню (як він думав) чашку на стіл і підійшов до вхідних дверей.

— Залишайся тут, Клер. І не смій підходити до вікон.

Він вийшов на ґанок, і я почула, як він промовив слова на мові, якої я не знала, але від якої кожна волосина на моєму тілі стала дибки. Я кинулася до вікна і ледь відхилила штору.

Там, на межі нашого ідеального газону, сидів величезний вовк із вогняними очима. А поруч із ним стояла постать у довгому плащі. Чоловік зі шрамом. Еластер.

Він не дивився на Джима. Він дивився прямо на вікно спальні, де я ховалася.