Глава 1: Бездоганний туман Суррея

Дощ у Сурреї завжди мав однаковий ритм. Він не бив у шибки, не розбивав квіти в саду — він лише м’яко шепотів, огортаючи наш котедж вологою ковдрою. Це був ідеальний фон для ідеального життя.

Я прокинулася від ледь помітного руху збоку. Джим, як завжди, вже не спав. Він сидів на краю ліжка, спиною до мене, і його постать у напівтемряві ранку здавалася висіченою з мармуру.

— Ти вже встаєш? — мій голос звучав сонно, трохи хрипко.

Він повільно повернувся. На його обличчі розквітла та сама посмішка, яку я бачила щоранку протягом п’яти років. Бездоганна. Тепла. Така, що мала б дарувати спокій, але сьогодні вона чомусь викликала в мене легкий тривожний свербіж десь під шкірою.

— Ще занадто рано для тебе, Клер, — він нахилився і поцілував мене в лоб. Його губи були холодними, як лід. — Відпочивай. Я приготую сніданок. Тобі сьогодні знову потрібно в архів?

— Так, привезли нові документи з Шотландії. Кажуть, якісь старі сімейні хроніки.

Джим на мить завмер. Його пальці, що поправляли мою ковдру, ледь помітно здригнулися. Це тривало частку секунди, але я помітила. У нашому світі, де все було передбачуваним, цей здриг здавався гуркотом грому.

— Шотландія, — повторив він, і його голос став на тон нижчим. — Тобі не варто так багато працювати з тими запиленими паперами, люба. Вони навіюють тобі ці... сни.

— Це просто робота, Джиме.

— Звісно, — він підвівся, і його постать знову стала легкою та невимушеною. — Але обіцяй мені, що не затримаєшся. Я замовив твою улюблену качку в апельсиновому соусі на вечерю.

Він вийшов, а я залишилася лежати, дивлячись у стелю.

У нашому будинку все було «занадто». Занадто чисті вікна. Занадто рівно розставлені книги на полицях. Занадто щасливі ми на фотографіях, що прикрашали камінну полицю. Часом мені здавалося, що якщо я сильно натисну пальцем на стіну, вона прогнеться, як театральна декорація, виготовлена з картону.

Я встала і підійшла до вікна. Сад був ідеальним — жодного бур’яну, жодної зів’ялої пелюстки. Але я не пам’ятала, як ми його садили. Я не пам’ятала, як ми купували цей будинок. П’ять років нашого шлюбу здавалися мені суцільним білим полотном, на якому хтось намалював кілька яскравих, правильних сцен.

Спустившись на кухню, я побачила Джима біля плити. Він наливав чай у порцелянові чашки з нашого весільного сервізу.

— Твій «Ерл Грей», дві ложки цукру, трохи молока, — він подав мені чашку, навіть не дивлячись.

Я взяла її, але мої думки були далеко. Вчора в архіві я знайшла старий фрагмент карти. Це був лише клаптик пергаменту, але коли я торкнулася його, в моїх вухах на мить зазвучав свист вітру. Не лагідного англійського бризу, а дикого, сольного вітру, що пахне сіллю та кров’ю.

— Клер, ти знову десь літаєш, — Джим лагідно торкнувся моєї руки.

Я подивилася на свої пальці. Вони були тонкими, з акуратним манікюром. Але в моїй уяві на них раптом спалахнули важкі золоті персні з чорним камінням. Вага, якої не було, здалася реальною.

— Джиме, — я завагалася, — ти ніколи не хотів поїхати на північ? В гори?

Він поставив свою чашку на стіл з таким звуком, що я мимоволі здригнулася. Порцеляна не розбилася, але звук був гострим, як лезо.

— Нам і тут добре, Клер. Навіщо шукати пригод там, де тільки холод і каміння? Ти ж знаєш, твоє здоров'я... твій спокій — це найголовніше.

Його очі. Я вперше помітила, що вони були не просто блакитними. В глибині його зіниць не було відблисків світла. Вони були як два глибоких колодязі, в яких не було дна.

— Так, звісно, — прошепотіла я, опускаючи очі. — Спокій — це найголовніше.

Але десь глибоко всередині, там, куди не сягала турбота Джима, маленька частина мене кричала. Вона не хотіла качки в апельсинах. Вона не хотіла ідеального саду. Вона хотіла розбити цю порцелянову чашку і побачити, що знаходиться за межами цього бездоганного туману.

Я ще не знала, що мій «спокій» — це просто довгий сон. І що десь там, за сотні миль і років, чоловік із шрамом на щоці щоночі проклинає моє ім’я, не даючи мені померти остаточно.

Дорога до Лондона займала трохи більше сорока хвилин, але сьогодні потяг здавався мені сповільненим, наче він продирався крізь густий кисіль. За вікном миготіли однакові акуратні будиночки, розкреслені нитками дощу. Все було настільки одноманітним, що я мимоволі заплющила очі.

І тут це сталося знову.

Це не був сон. Це був спалах. Короткий, як удар батога.

Я відчула під собою не м’яке сидіння вагона, а важкий, гарячий хребет коня. В носі запекло від смороду гару, а вуха заклало від крику — тисяч голосів, що злилися в один нелюдський волаючий хор. Я підняла руку, і замість моєї шкіряної сумки в ній було щось важке, металеве.

— Клер? Мем, з вами все гаразд?

Я різко розплющила очі. Наді мною схилився контролер у бездоганній формі. Його обличчя виражало ввічливу стурбованість, яка була такою ж стандартною для Британії, як і цей дощ.

— Так... так, вибачте. Просто задрімала, — я судомно вхопилася за ручки сумки. Пальці тремтіли.

— Обережніше, мем. Сьогодні дуже волого, повітря тисне на голову.

Я кивнула, намагаючись втихомирити серце, яке калатало десь у горлі. Коли я вийшла на вокзалі Ватерлоо, Лондон зустрів мене своїм звичним гуркотом, але тепер він здавався мені фальшивим. Наче хтось увімкнув аудіозапис міста, а насправді навколо панувала мертва тиша.

Будівля Національного архіву завжди була моєю фортецею. Я любила цей запах — запах старої шкіри, сухого паперу та пилу століть. Тут час завмирав. Тут усе мало пояснення.

— Міс Грей, ви сьогодні пізно, — містер Вілсон, старий куратор, поправив окуляри. — Ваша посилка з Единбурга чекає в третьому залі. Але попереджаю, документи в жахливому стані. Кажуть, їх знайшли під фундаментом старого замку після зсуву ґрунту. Вони наче обвуглені, хоча пожежі там не було вже років триста.

Я пройшла до свого робочого столу. У великій картонній коробці лежали згортки пергаменту, загорнуті в спеціальний захисний папір. Коли я розгорнула перший з них, кімнатою поповз дивний аромат. Це не був запах старовини. Це був запах... грози. Озону, який буває перед тим, як небо розірве перша блискавка.