Розділ 25 (Боротьба з собою)

Місяць по тому…

- Асю, дивись, що у мене виходить – голос Артема змушує встати мене зі свого місця і підійти до столу, за яким сидів братик.

Після курсу лікування ми з мамою побачили, що йому стає значно краще і вирішили записати на дитячу ізотерапію. Пошуки центру зайняли у нас багато часу, адже ми шукали найкращих спеціалістів, які використовують проективне та тематичне малювання у психологічному супроводі дитини з психофізичними особливостями.

- Ой як все виглядає цікаво – я присідаю біля столу і беру малюнок в руки, щоб краще його роздивитися – Розкажеш, що саме ти вирішив намалювати?

- Художники не розкривають своїх секретів.

- А якщо художника попросить розповісти його улюблена сестра? – я зробила щенячий погляд, щоб точно вмовити Артема поділитися своїми думками.

- Тільки на вушко – я підсуваюся ближче до брата і даю змогу йому прошепотіти свій секрет – Я намалював літак, який привіз тебе.

У мене йдуть мурашки по шкірі від почутого. Я одразу згадую сльози мами і брата, які зустрічали мене з аеропорту. Як же міцно вони мене обіймали, як голосно говорили слова любові до мене. Я просто не могла стримати сліз у той момент, бо до кінця не вірила, що нарешті опинилася вдома.

- Він у тебе вийшов досить футуристичним, але мені подобається.

- Я радий. Лиш пообіцяй, що більше на ньому так далеко не полетиш. Мені було без тебе так сумно і самотньо. Мама постійно плакала.

- Любий, я більше ніколи не змушу вас за себе хвилюватися. Ми будемо разом і нічого цього не змінить. 

На мої слова Артем тільки сонячно посміхається. Я не стримую себе в тому, щоб погладити його кучеряве волосся, за яким так сильно сумувала в Еміратах. 

Минув місяць як я з них повернулася, але внутрішній спокій у мене так і не з’явився.

Я досі згадую всі ті події, які зі мною відбулися і проходжу сеанси психотерапії. Спочатку мені здавалося, що мене будуть мучити жахливі спогади, але я помилилася. Болю завдали якраз не вони, а прощання в аеропорту з людьми, які за короткий період часу стали мені як рідні. 

Після всього, що зі мною трапилося я нарешті знову стою в аеропорту. Аж не віриться, що цей день справді наступив. Внутрішнє передчуття більше не кричить про те, що щось буде не так,, а тому я вірю, що вже завтра буду вдома.

Цього разу проводжати мене приїхала і Маліка, яка вперше не стримувала своїх емоцій. Вона стирала сльозу за сльозою від чого у мене краялося серце. Я ж для неї абсолютно чужа людина.

- Маліка, чому ви плачете? – я беру руку жінки у свою і міцно її стискаю.

-  З однієї сторони я дуже щаслива за вас, моя юна пані, що ви нарешті воз`єднаєтеся з сім’єю. Але з іншої, я розумію, що це наша остання зустріч і мені так шкода. Відколи ви з’явилися у домі Аль-Біші він якось ожив, став жвавішим і я боюся, що з вашим від’їздом все повернеться на свої місця.

- Доки ви, Маліка, є у тому домі, він завжди буде живим. Я вже вам говорила про те наскільки ви прекрасна людина і сьогодні знову повторюся. Ви одна з причин чому я сьогодні повертаюся додому і я буду щоночі молитися за вас. Ту доброту і підтримку, яку ви мені подарували, я ніколи не забуду.

- Моя юна пані…

Я не витримую і кидаюся в обійми жінці, що стала мені мало не другою мамою в Еміратах. До кінця життя я буду завдячувати їй.

- Обіцяю, що ми будемо підтримувати зв’язок і вірю, що колись ми з вами ще зустрінемося – жінка киває у моїх обіймах, а потім відстороняється, щоб дати можливість попрощатися людині, що стоїть за її спиною.

Халім… я навіть погляду не можу на нього підняти, особливо після розмови у лікарні. Його зізнання у почуттях та благання залишитися викарбувалися на моєму серці. Жоден чоловік не говорив мені подібного. Жоден чоловік не викликав у мене таких сильних почуттів.

Але головою я розуміла, що у нас немає майбутнього. Я не рівня Халіму. Мені далеко до Джаннат та інших жінок, що оточують цього чоловіка. А ще мені було жахливо страшно, що почуття, які між нами зародилися, були спровоковані страшними подіями. І як тільки все стихне їх не стане.

Саме тому я не дала шансу Халіму. Саме тому змусила серце замовкнути і послухала свій розум. Мені потрібно було повернутися додому і забути все як страшний сон. Я готова почати життя з чистого аркушу.

- Дай мені надію на те, що і зі мною ти будеш підтримувати зв’язок – чоловік нависає наді мною, а я відвертаю голову, щоб тільки не дивитися у бездонні очі, які назавжди залишаться у моєму серці.

- Вона тобі не потрібна. Краще все забути і жити далі, як це було раніше.

- Ти зможеш так легко це зробити?

- Ні – чесно відповідаю я – Те, що ти для мене зробив я ніколи не забуду. Я твоя боржниця і нею напевне помру.

- Тобто, все що ти запам’ятаєш – тільки мою доброту? – я опускаю погляд у підлогу і важко видихаю. У голові мільйон думок та тільки шалене серцебиття не дає мені сконцентруватися на жодній з них.