У полоні Еміратів

Розділ 8 (Непорозуміння)

Очі розплющуються повільно і мені потрібно кілька секунд, щоб сфокусувати погляд. Не знаю котра зараз година та скільки часу я проспала. Єдине, що я відчуваю - те, що втома трохи покинула мене. Вперше за період перебування у цьому арабському пеклі я змогла по справжньому відпочити. 

Мені знадобилося кілька днів після поминок, щоб прийти до себе і нарешті прокинутися з тим полегшенням, коли серце відчуває примарливий спокій та впевненість, що найгірше минуло, а переді мною світлий день. 

Я витягуюся на ліжку і відчуваю як м’язи розтягуються та пробуджуються під променями сонця, що пробиваються крізь шпарину важких штор. Незважаючи на пережите і неясність у завтрашньому дні, я нарешті почуваю себе добре. 

Можна було б провести весь ранок у ліжку, але голодний шлунок незадоволено бурчить. Доводиться підніматися з постелі та йти до ванної кімнати, щоб привести себе до ладу. 

Короткий душ допомагає повністю стати бадьорою. У мене навіть не такий кепський настрій, в порівнянні з минулими днями. Тому я затримуюся трохи довше у гардеробі, ніж потрібно. Жодних моїх речей тут немає, доводиться користуватися “подарунками”.  

Серед безлічі відомих брендів мій погляд зупиняється на простій та закритій рожевій сукні. Вона оздоблена ніжним мереживом, що складає відчуття легкості та невинності. Мені хочеться приміряти її. І байдуже, що дім я не покину, то хоч по ньому пройдуся у такій красі. 

Вперше з моменту приїзду я схожа на людину. Я дивилася на відображення в дзеркалі і помічала за собою зміни. Надто бліда шкіра, великі кола під очима. Судячи по випираючим кісткам, я встигла і схуднути. Ще б пак, пережитий стрес і не таке зробить. Боюся навіть уявити вираз обличчя мами, коли вона мене такою побачить. 

Чи то гарний настрій, чи просто розслабленість, але я вирішила хоч трошки порадувати себе. Окрім гарної сукні мені захотілося зробити легкий макіяж та укласти волосся. Зараз, коли страх трохи позаду, можна згадати, що я дівчина і не лякати присутніх у домі своїм виглядом. Хоча… їм байдуже на мене. Тому варто старатися тільки для себе.

***

- Смачного, пане Халім - Азалія поставила переді мною турку з міцною кавою та тарілку з улюбленими солодощами - Якщо я вам буду потрібна, то гукніть. Хочу допомогти дівчатам на кухні. 

- Дякую. 

Як тільки покоївка пішла у сторону кухні, я побачив як невпевнено відчиняються двері їдальні. Не важко було здогадатися хто зараз з’явиться у кімнаті. Це навіть на краще. Минуло кілька днів з нашої останньої розмови, за які я встиг вирішити свої справи. Зараз ж я можу приділити час цій заплутаній історії з весіллям, яка вкрита товстим шаром брехні.

- Добрий ранок, невістко - дівчина мало не підстрибує, коли помічає мене. Я бачу, затравлений погляд у свою сторону та розширені зіниці. 

- Добрий ранок, пане. Пробачте, я не знала, що ви тут - Ася робить крок назад, але я зупиняю її рукою. 

- Ти мені не будеш заважати. Навпаки, я хочу, щоб ти приєдналася до мене. Сподіваюся, що ти не відмовишся - на обличчі так і читається нерішучість. Ася зважує всі за та проти, перш ніж підійти до столу. Мені так дивно бачити стільки страху. 

- Дякую, за запрошення - невістка ніяково сідає на краєчок стільчика і нервово стискає у руках край рукавів ніжної сукні. 

Я не можу не помітити те, що Ася сьогодні виглядає по-іншому з нашої останньої зустрічі. Макіяж, зачіска та прикраси їй дуже пасують. Я бачу перед собою юну дівчину, яка водночас світиться від невинності та випромінює сильний страх. У мене справжній дисонанс від цього. Блакитні очі, які мали би сяяти, наповнені якоюсь печаллю. І я розумію, що це не скорбота по моєму покійному братові. 

Щоб розрядити обстановку я беру дві чашки і розливаю у них каву. Одну протягую Асі, за що бачу збентежену посмішку. Ми мовчки робимо по ковтку гіркого напою, від якого я відчуваю насолоду, а дівчина кривиться. 

- Спробуй з солодощами, так буде смачніше - під мій уважний погляд Ася обережно відкушує печиво. І знову зміна емоцій - Я так розумію, що тобі подобається. 

- Ви маєте рацію. А що це? - мені кивають на піалу наповнену десертом. 

- Маамуль. Це фінікове печиво з прянощами, фініковою пастою та горіхами. Зазвичай подається з арабською кавою. Досить цікаве поєднання, за яким я інколи сумую в США. 

- Ви там постійно живете? - невпевнене запитання викликає у мене посмішку. Я радий, що Ася вирішила піти на контакт, бо мені хочеться краще зрозуміти, що це за дівчина. 

- Останні п’ять років я більше в Нью-Йорці, ніж у Дубаї. Мені потрібно вирішувати питання з бізнесом і керувати нашими філіалами. Сюди я повертаюся тільки тоді, коли вже дуже сумую за домом. Хоча… додом цю будівлю вже дуже важко назвати. 

- Чому? Маліка розповідала, що тут жили ваші батьки, а ви разом з ними. 

- Ти чула колись вислів: “Дім - це не місце, дім - це люди, які поруч”? - у відповідь кивання головою - Коли матері не стало, мені здалося, що весь затишок зник. Довгий період ми ходили по цій будівлі ніби примари і знову назвали його домомом, тільки тоді, коли з’явилася моя покійна невістка Айша. Вона змогла навести свій лад і змусила нас ожити.

- Але і її не стало… 

- Так. Спочатку я одружився і покинув цей дім, далі померла Айша, за нею наш батько. Залишився тільки покійний брат. А тепер і його немає - я зробив паузу, щоб обвести поглядом їдальню, яка колись була наповнена гомоном - Мої племінники давно живуть зі своїми сім'ями і сюди не збираються повертатися.  Крім нас з тобою тут більше нікого немає.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше