Розділ 2 (Приреченість)

Я приречена… навіть диво не врятує мене з цього пекла. У мене немає надії ні на що, як і сил боротися. Але я все одно чиню супротив, щоб хоч якось залишатися при здоровому глузді. 

- Руки геть! Не чіпай мене! - охоронець робить крок уперед, але я голосно кричу. Не хочу, щоб він підходив до мене. Не хочу, щоб мене торкалися ці руки забруднені кров'ю і слізьми бідних, невинних дівчат. 

- Слухай мене сюди, маленька змійко, мені байдуже на крики та твої пручання. Ти можеш вириватися і плакати, але це тобі не допоможе. Ти все одно потрапиш до свого нового дому. Щоправда, від тебе залежить в якому стані. 

Доки я переварювала почуте мій кривдник дістав з кишені шприц з якоюсь рідиною. Я вже його бачила. Тоді в аеропорту мені щось подібне вкололи. Пам’ятаю це дивне відчуття, коли ти ніби у свідомості, але при цьому навіть поворухнутися не можеш. Я балансувала між мороком і реальністю. Але перше все одно перемогло. 

- По очах бачу, що ти здогадуєшся про хід моїх думок. Так от, кралю, у честь твого весілля даю тобі вибір: або ти спокійно виконуєш наші вказівки і їдеш у свій новий дім, або ми накачуємо тебе сильним транквілізатором. Один укол і ти стаєш безвольною лялькою на радість чоловікові. 

Мороз йде по шкірі від думки, що зі мною можуть зробити у несвідомому стані. Мене продали якомусь збоченцю, який матиме абсолютну владу над моїм тілом. Я не можу цього допустити. Що б мене там не чекало, але я хочу хоч якось контролювати ситуацію і розуміти, що мені робити далі. 

- Я… - голос тремтить тільки від самої думки, яку зараз мушу озвучити - … я згідна. Не буду пручатись. 

А у відповідь мерзенна посмішка. Вони тільки цього чекали, щоб я здалася і підкорилася. Ненавиджу! Як же я не ненавиджу цих клятих виродків, які зламали моє життя. 

- Дуже радий, кралю, що ти прийняла правильне рішення. Все ж таки, день весілля - особливий день. Кожна дівчинка хоче його запам’ятати - я точно запам’ятаю цей день на все своє життя. 

***

- Сідай у крісло і без вибриків. Спробуєш сіпнутися або захочеш щось зробити, то я тебе зв’яжую. Зрозуміла? - у відповідь кивання головою. 

Кілька хвилин тому я вийшла з ванної кімнати, де під прискіпливим поглядом охоронця і мерзенної жінки, була змушена робити банні процедури. Мало того, що мені знову довелося пережити приниження, адже мене оглядали з усіх сторін, то я ще й була змушена чепуритися для вельможи, з яким сьогодні проведу першу шлюбу ніч. Сльози по щоках котилися градом і я раділа хоч тому, що їх можна приховати під теплою водою з душу.  

Кожні п’ять хвилин мене підганяли і питали чи довго я ще буду гаяти час, бо я робила все, щоб відтягнути неминуче. Я не хотіла виходити з цієї маленької кімнати, адже попереду мене чекало незвідане. І нічого хорошого від нього не варто було сподіватися. 

- Так. 

Після банних процедур мене привели в іншу кімнату, де було два крісла навпроти дзеркала. В одному вже сиділа дівчина. Я вирішила її гукнути, але та на звук навіть не відреагувала. Тоді я глянула у відображення і побачила розфокусований погляд. Вона ніби була у свідомості, але очі говорили про інше. Виходить, їй вкололи ту погань, щоб зменшити супротив?

- Бачиш стан своєї подружки? Ми тобі такий також можемо організувати. 

- Не потрібно - сил на суперечки не було. 

Я мовчки сіла у гримерське крісло, щоб дати можливість зробити собі зачіску та макіяж, адже противитися не було змісту. Та нещасна дівчина з вигляду здавалася молодшою, ніж я. Можливо, вона взагалі неповнолітня.

Цікаво, як вона опинилася тут? Чим провинилася, що її покарали таким важким випробуванням? Як далі складеться її доля?

Я запитувала за неї, але мала робити це за себе. Ми в рівних умовах. Нас обох викрали, помістили в якесь невідоме місце, а зараз готують на подарунок. Цікаво, скільки ще таких нещасних, кого доля обділила?

***

По внутрішніх відчуттях мені робили зачіску і фарбували близько двох годин. Весь цей час я сиділа ніби в трансі і тільки думала, що ж буде з нами після того як ми опинимося в домі своїх нових господарів. 

- Вам ще довго? Сукні вже приїхали. 

- Ні, щойно все закінчили. Можна починати одягати наших гарних ляльок. 

Лялька, товар, розмінна монета… як тільки нас не називали за весь цей час. Та тільки ми живі люди, які мають свої почуття та гідність. Чому хтось дозволив собі розпоряджатися нашими життями? Чому вирішив, що він має право на це?

- Кралю, спробуй тільки заплакати і зіпсувати цю красу.

- А то що? Що ви мені ще гірше можете зробити, ніж продаж якомусь незнайомцю? Ви зробили з мене товар, а зараз ще чимось погрожуєте? 

- Ти мене вже починаєш дратувати - один з охоронців робить крок уперед і ловить мене за зап’ястя. Я відчуваю біль і розумію, що під чужими пальцями точно буде слід. Щоправда, це найменша з моїх проблем. 

- Як вам спиться після всього, що ви робите? 

- Прекрасно спиться, кралю. Ти навіть не уявляєш, які гарні сни нам сняться - якби моє зап’ястя міцно не тримали, то б цей виродок отримав би ляпаса.