Тіні навколо мене

Я завжди була надмірно чутливою до дрібниць. Ще змалку помічала те, на що інші навіть не звертали своєї уваги... Так, я завжди була у полоні думок. Голова ніколи не мовчала — весь час звертала мою увагу на проблеми інших: на те, як вони себе почувають, що мають на увазі, говорячи одне, а вчиняючи зовсім по-іншому.

«Що вони думають? Чому так, а не інакше? Чому людська доброта втратила цінність? Чому я все помічаю?» — ці питання не виходили з голови, звучали різними голосами.

Та найбільше мучило саме те, що я все помічаю!.. Я навіть бачила нову ямку на дорозі до університету й думала про неї!

— Не думай, — говорила собі я. — Не помічай!

Але мій мозок, напевно, окремий від мене механізм — він бачив усе. Я помічала усміхнені обличчя зі смутком в очах, гнівні погляди, коли голос звучав спокійно, майже мелодійно… А з часом почала бачити дещо таке, у чому не наважувалася собі зізнатися — навіть у думках. Я уникала цього, роблячи вигляд, що нічого не бачу й не чую, — і лише ще глибше занурювалася у полон. З тих пір я була не лише у полоні думок, а й у полоні почуттів. Інколи годинами, мов нерухома мумія, сиділа я біля вікна, просто дивлячись в одну точку, а інколи не знаходила собі місця, безкінечно тереблячи руки й обгризаючи нігті, бо не знала, куди подіти тривогу. Вона наче пульсувала всередині грудей, розростаючись до меж, яких я не могла витримати. Були такі моменти, коли відчувала себе до божевілля небезпечною — передусім для себе. Дивним чином тоді думки відступали, але біль у серці ставав таким сильним, що я не знала, що робити: плакати, сміятися, кричати, верещати. Я не знала, що мені робити, але знала, чого хочу — звільнення. Не знаю, що спонукало мене взяти папір і ручку. Я ніколи не писала, але того вечора вперше склала вірш:

Я у полоні своїх почуттів,

Де є смуток і страх, де є біль.

Я у полоні своїх відчуттів,

Де панує темна тінь…

Хто вона? Що воно?

Чому на серці так щемить?

Чи, може, щось мені відомо,

І воно просто не мовчить…

Я у полоні:

Чотири стіни, зламана драбина,

Немає вікон і дверей.

Мене покидає остання сила —

У садку мовчить соловей.

Я у полоні.

Коли я прочитала написане, то не впізнала власних слів. Здавалося, ніби їх диктував хтось інший — хтось, хто давно живе поруч зі мною. Це говорила моя тінь? Невже вона завжди була поруч… Так, нарешті я зрозуміла: рішення тікати, робити вигляд, що не помічаю, — було хибним. Прийшов час зізнатися собі: я маю дар. Я бачу тіні. Це — тіні смутку, печалі, розчарування, болю, безвихідності… і щастя. Але тіні щастя зрідка трапляються. Може, справа в мені? А може, у людях — бо як важко бути щасливим.

Що для нас щастя?

Що для мене щастя?

У дитинстві, коли я ще ходила до молодших класів, достатньо було купити іграшку — і я гадала, що щаслива. А потім усе змінилося. Я змінилася… чи, може, змінився світ?

Вже близько двох років я бачу тіні — і лише тепер вирішила зустрітися з ними віч-на-віч. Тіні, я йду до вас.