Про обійми

Час утратив лік. Я не підводила погляду, мій рятівник мовчав. Було лише тепло його руки, а у вухах і далі дзвеніло: «Дякую».

Ні огиди, ні жалкування про скоєне. Я могла б іще довго так простояти, якби тінь мого друга знову не підлетіла до мене й не прошепотіла:

— Стефану ніяково.

Я підняла на неї очі, відмітивши, що її щоки вкрив багряний рум’янець. Тінь уміє «червоніти»? І що означає — «Стефану ніяково»? Стефану… ніяково. Він мій рятівник!

Я різко відсмикнула руку й, пробурмотівши слова подяки, пішла до туалету. Мені потрібно було перевести подих. Забагато вражень: спочатку обійми з тінню, її шепіт, дотик Стефана. Ми давно дружимо, тож він доторкався до мене сотні, а може, й тисячі разів, але це було вперше, коли у мене завмер подих. Я відкрила кран, набрала в долоні холодної води й, умивши обличчя, зустрілася поглядом зі своїм відображенням у дзеркалі — інший погляд, інша глибина в очах і… відсутність тіні. Зробивши крок до тіні мого друга, я не стала ближчою до своєї: я так само її не бачила. Але… мені здалося, що на серці потеплішало, ніби хтось ніжно мене обійняв.

«Дякую», — знову почула я голос тіні мого друга, і мені спала на думку нова ідея: потрібно знайти можливість усамітнитися з нею. Але як?

Думай, Агафіє, думай!.. Еврика! Стефан завжди засинає, коли дивиться романтичні фільми, а в нашому кінотеатрі якраз крутять такий. Залишається лише сподіватися, що в залі будемо тільки ми вдвох.

Не відкладаючи справу на потім, я дістала телефон, знайшла потрібний фільм і купила два квитки в останньому ряду.

Коли я повернулася до зали кафе, Стефан уже чекав мене біля виходу.

— Я оплатив. Пішли? — його голос звучав спокійно, але від мене не вислизнуло, що він просто намагався тримати себе в руках.

Що це з ним? Може, він відчув мій зв’язок із його тінню?

— Ти справді думаєш, що справа в цьому? — прошепотіла тінь мого друга, виринаючи з кафе.

Я мовчки вийшла за ними, і ми рушили в бік парку. Повітря там було іншим — «вільнішим», ніби хтось зняв із нього напругу й залишив тільки вологу землю та спокій. Дерева стояли щільно, мов мовчазні свідки чужих розмов, а доріжки тягнулися вперед, не вимагаючи пояснень, куди саме вони ведуть.

Що за романтичний настрій?

Я розправила плечі й перевела погляд на тінь. Вона, як і завжди, ковзала поруч, час від часу випереджаючи нас, ніби їй було нецікаво дотримуватися правил руху. Вона більше не тягнулася до мене — лише озиралася, і цього було достатньо, щоб я знову почала думати про обійми. Я ніколи не замислювалася над ними серйозно. Обійми завжди були чимось фоновим: короткими, ніяковими, такими, що трапляються на прощання чи привітання, аби не здатися холодною або… не образити людину. Але тепер, крокуючи парковою алеєю, я раптом відчула, що думаю про них так, ніби ніколи раніше не знала, що це таке.

Це тому, що я обійнялася з тінню?.. Що відбувається з людиною, коли її обіймає кохана? Тіло напружується чи, навпаки, розслабляється? Дихання сповільнюється чи збивається? А думки… куди подіваються думки? Чи можуть вони замовкнути бодай на кілька секунд — саме від обіймів? Мене ніколи не обіймала кохана людина, бо я… була дещо відчуженою від людей через тіні. Тепер, коли я зрозуміла, що можу з ними говорити, що можу їх чути й допомагати їм, чи наважуся я на обійми з кимось? Може, обійняти Стефана? Я глянула на нього збоку. Він дивився вперед — не на дорогу, радше крізь неї. Я подумала, що якби простягнула до нього руки, він не відступив би й не зробив кроку назустріч. Просто завмер би — дозволяючи. Я вже бачила це подумки — як його обіймаю і навіть відчула себе… вразливою, бо обійми — це не про руки, це про дозвіл бути вразливим. Без слів, без пояснень і без потреби щось приховувати... А я повинна приховувати те, що бачу тіні. А якби я сказала йому про це? Що зробив би Стефан — повірив би чи зміряв мене холодним поглядом і порадив менше читати містику?

— Ти мовчиш, — порушив тишу Стефан.

— Я думаю, — відповіла я.

— Ти завжди думаєш.

— Так, — погодилася я. — Але не завжди про одне й те саме.

Він ледь усміхнувся, тінь чомусь стала похмурішою.

Про що вона думає? Може… відчула небезпеку? Але від кого?..

Темна тінь, — майнуло в голові. Так. Я чомусь була впевнена, що її бояться всі тіні. Може, це вона… через неї зникають щасливі тіні? Якщо так, то не варто намагатися робити тіні щасливими.

— Нещасливі тіні з часом стають безсилими й неспроможними захистити свого господаря, — прошепотіла тінь.

— Від кого? — раптово запитала я, зустрівшись із нею поглядом.

Спантеличена тінь приклала палець до губ, нагадуючи про мовчання. Я мала мовчати і, не даючи Стефанові нічого сказати, я схопила його за руку й потягла в бік кінотеатру.

— Що… ти робиш, Агафіє? Куди ти мене тягнеш?

— У кіно, — відповіла я, не збавляючи темпу. Мені потрібні були відповіді і дати їх могла лише тінь мого друга.