Зелена перлина знову діє

Спочатку я збиралася добре подумати про останні зміни: дотик тіні Стефана, спогад про темну тінь, її погрозу, запрошення у сон і слова:

«Я хотів би тобі допомогти, але не можу. Ти повинна сама навчитися керувати своїми думками — лише тоді ти почуєш свою тінь».

Саме ці слова змусили мене увімкнути приглушене світло, взяти з полиці «талісман заземлення» і довго-предовго, поки не заснула, працювати над приборканням думок.

Якийсь час я просто дивилася на нього, а потім, зробивши кілька глибоких вдихів і видихів, уже вдруге за день спробувала завадити токсичним думкам. Напевно, неправильно називати важливі думки токсичними, бо те, що зі мною сталося, було важливим переходом до справжньої себе, але для мене вони дійсно були токсичними, бо з’явилися не в найкращий момент.

— Тверда, зелена, кругла бусинка… Але це ж перлина! Добре, спочатку… Зелена перлина. Тверда, кругла. Спочатку вона здається холодною на дотик, але поступово переймає тепло тіла. Вже тепла, зігріває долоню. Навіть при приглушеному освітленні помітні переходи відтінків: від зеленого до сріблястого. Зберігається відчуття живого блиску. Зелена перлина… золота…

Я заснула, а прокинулася рано-вранці — бадьорою і повною сил. Це також було зі мною вперше. Я не намагалася пригадати, коли востаннє добре спала, бо, відкривши очі, пообіцяла собі більше не думати про неважливе. Та й коли я добре спала востаннє, дійсно неважливо, адже вночі я спала добре, так як «талісман заземлення» вдруге позбавив мене думок.

«Перлина! Де вона?» — занепокоїлася я, бо її не було ні в руці, ні під подушкою.

— Агафіє, все добре, не хвилюйся! Навіть якщо його немає, якщо він якимось чином зник, ти можеш взяти інший «талісман заземлення»… — намагалася я не думати про те, що перлина справжня, привезена татом з Індонезії.

Чому його тінь посмутніла, коли він згадав про Індонезію? Там точно щось сталося важливе!.. Тато їздив в Індонезію, коли мені було… Ось де ти!

Я дістала перлину з-під ліжка і, стрибаючи від радості, як дитина, якій купили морозиво, просунула її крізь шнурок і наділа на шию.

«Стоп. Учора на ній був отвір?» — подумала я, знову дивлячись на талісман.

— Більше ніяких пустих думок. Зелена перлина, оливкового кольору. Тверда, кругла. Середнього розміру… А я взагалі знаю, якого розміру бувають великі чи маленькі перлини? Е-е, спочатку. Зелена перлина. Оливкового кольору. Тверда, кругла. За розміром з нут. Він завжди стандартної форми, я ніколи не бачила, щоб один був значно більший або менший за інший. Ну ось, спочатку… Зелена перлина. Оливкового кольору. Тверда, кругла. За розміром з нут, не більша й не менша. Спочатку здається холодною на дотик, але поступово переймає тепло тіла. Вже тепла, зігріває шию. При денному світлі трохи краще помітні переходи від зеленого до сірого, від сірого до сріблястого.

Коли я закінчила з описом талісману, думок ніби й не було. Весело наспівуючи собі щось під ніс, я прибралася в кімнаті, причепурилася і з гарним настроєм вийшла з неї. У коридорі наткнулася на тата.

— Доню?

— Татку?

— Гарно виглядаєш, — мовив він, цілуючи мене в ліву щоку. — Кудись збираєшся?

— Так. І ти, напевно, теж, — зауваження я додала подумки, помітивши, що тато виглядає не так, як зазвичай: ретельно випрасуваний одяг, волосся зачесане назад, лінзи замість окулярів, приємні парфуми. А це що? Тато явно намастився кремом і для обличчя, і для рук! У нього що, побачення?

Тінь тата незадоволено зітхнула. Вона точно вміє читати думки!

Тато, нічого не підозрюючи про мої припущення, запитав:

— Ти зустрінешся зі Стефаном… чи з кимось іншим?

«А це ще що? Він думає, що якщо в нього побачення, то воно й у мене є? Ніби я маю час на побачення, особливо з того моменту, як почала бачити тіні! Але про що це я? Я ж учора дізналася, що бачила тіні з дитинства — просто забула про це!» — від зайвих думок мене позбавив телефонний дзвінок.

— Ало, Стефане… Бувай, татку. Гарного дня!

Тато й слова не встиг сказати, як я вибігла на вулицю. На ґанку на мене чекав мій друг зі своєю тінню, яка, на мій подив, посміхнулася.

«Що за дивна тінь! — подумала я, ні з того ні з сього обіймаючи друга так міцно, що він ледь не впав. — А що? Нехай терпить. Хіба не для цього нам і потрібні друзі?»