Запрошення у сон

З вечерею вже давно було покінчено: зі столу прибрано, посуд помито. Тато, скоріш за все, працював у кабінеті, а я сиділа в ліжку, думаючи про те, що сталося зі мною протягом дня. Спочатку це були звичайні думки, але згодом вони зосередилися навколо головного, що мене хвилювало: як тінь Стефана зуміла до мене доторкнутися і чому я почула темну тінь, а інших — ні?

Я встала з ліжка й, підійшовши до вікна, мовила в нічну темряву:

— Я повинна якнайшвидше розібратися з тінями. У мене є лише два вибори: або зробити так, щоб я більше їх не бачила, або навчитися з цим жити. Я… цілком нормальна, просто бачу тіні, яких ніхто не бачить. Цьому неодмінно є пояснення — і я його знайду!

Ніби на підтвердження того, що я маю рацію, почався дощ. Небеса погоджувалися зі мною. Я нормальна, просто трохи інша — ось і все. З цими думками я повернулася в ліжко і, вкрившись одіялом, міцно заснула.

А люди дійсно можуть бачити сни, коли міцно сплять? Е-е… що ж, у будь-якому разі уві сні я знову побачила Думкара. Цього разу він завітав до Сашка, хлопця з паралельного класу.

«Чого це він? — подумала я. — Сашко має щасливу тінь…»

І тут я помітила, що тінь хлопця міцно охоплює його груди, і від неї тягне смутком — перша ознака того, що тінь змінює свою форму. Саме тому Думкар прийшов до нього — він відчув цю зміну? Виходить, Думкар наділений більшою силою, ніж я уявляла…

Думкар тричі вдарив посохом по повітрю і, промовивши щось незрозумілою для мене мовою, почав витягувати з хлопця погані думки. Коли він підняв посох, тінь, що обвила груди Сашка, здригнулася — не різко, а так, ніби її торкнулися зсередини. Вона почала пульсувати — важко, нерівно, — і з кожним поштовхом ставала світлішою. Я й раніше бачила, як Думкар вивільняв розум від «гнилих» думок, але це було вперше — на етапі зміни форми тіні. З грудей Сашка вирвалися не товсті чорні нитки, до яких я звикла, а тонкі, напівпрозорі. Вони були схожі на мокру павутину — тягнулися, чіплялися за повітря й не хотіли відпускати. Кожна нитка тремтіла, мов жива, і з них сочився знайомий рибний запах — затхлий, холодний, тривожний.

«Захопливо… Стати б мені Думкарем!» — думала я в ту мить, коли остання негативна думка полишала хлопця. Я це знала, бо завжди так було: спочатку тінь здригається, пульсує, потім її власник блідне, холодний піт стікає з чола, а Думкар повільно намотує ці нитки на посох. З кожним обертом тінь світлішає, стає ніжно-золотого кольору, її хвіст послаблює хватку — і вже за хвилину відпускає людину.

Хвіст тіні більше не обвивав груди Сашка: вона ширяла над ним, весело усміхаючись. Чим ширшою була усмішка, тим сильнішим ставало сяйво — настав час заходити у сон.

І — сюрприз! — уперше в житті Думкар потягнув мене у сон. Це… не знаю, минув час, я вже безліч разів заходила у чужі сни, але й досі пам’ятаю той перший раз. Як же його описати, щоб було зрозуміло, як я себе почувала?.. Так, це було схоже на поїдання зефіру після довгої перерви. Не знаю, чому я не їла зефір шість років, але скажу одне: поїдання зефіру після шестирічної перерви — це не просто смак, це момент, коли очікування виявляється слабшим за реальність. Спочатку — дотик. Зефір майже невагомий, пальці ледь відчувають опір, ніби тримаєш повітря, яке вирішило на мить стати округлою формою. Він пружинить, повертається назад, залишаючи тепло шкіри на своїй поверхні. Перший укус — тихий. Не хрускіт, не розлом, а м’яке, ніжне піддання — без спротиву, без зайвого зусилля. Солодкість приходить не одразу. Спершу відчуття пухкості й ніжності, а вже потім смак обволікає язик, затримується, і ти мимоволі заплющуєш очі від насолоди. У той момент ти розумієш: це не той зефір, що був у дитинстві.

Зефір почали готувати за іншим рецептом?  Ні, це… я інша. Раніше я й не мріяла потрапити в чужий сон, а тепер я свідок мелодійного дива! Чому саме мелодійного, а не просто дивовижного чи захопливого? Бо, увійшовши в сон, я почула, як із посоха Думкара розлилася ніжна, заспокійлива мелодія — щось схоже на дзюрчання струмка і спів пташки, разом із… шелестом крил. Так, саме крил. Я з захватом спостерігала, як із посоха вилетіли з десяток золотокрилих метеликів. Вони якийсь час кружляли в повітрі й, намалювавши спокійний сон, повернулися назад, у посох. Разом із їхнім поверненням стихла музика, а Думкар, обернувшись до мене, тихо мовив:

— Тепер він позбавлений поганих думок на цю ніч, і його тінь спокійно відпочиває. Чого, на жаль, не можу сказати про твою, Агафіє… Я хотів би тобі допомогти, але не можу. Ти повинна сама навчитися керувати думками — лише тоді почуєш свою тінь.

— Але... чому я почула темну тінь? — запитала я темряву, бо вже опинилася у власному ліжку, ніби не було ні витягування поганих думок, ні подорожі у сон, ні танцю золотокрилих метеликів.

Можна було б подумати, що мені все наснилося, та я не з тих, хто плутає реальність зі сном, а сон — із реальністю.