Тінь, що вперше заговорила до мене

«Талісман заземлення» на подив спрацював: від заліку мене не відволікли ні шморгання носом (раніше варто було комусь це зробити, як мене не полишала думка, що то напевно вірусне і я неодмінно захворію), ні періодичне кахикання викладача (він так часто кахикав, що якось я не втрималася і купила протиалергійний засіб, але, зустрівшись із ним поглядом, так і не наважилася його віддати), ні противні думки про те, що я знову помилково відповім на питання і філософ залишить мене на інший рік.

Як можна бути водночас упевненою в собі й у той самий момент сумніватися в собі? На це здатна лише я… а може, й не тільки, я ж не вмію читати чужі думки. А якби могла? Напевно, думала б набагато більше… У середньому людину за хвилину захоплює близько вісімдесяти думок. Не пам’ятаю, де це прочитала, але добре розумію, що це лише орієнтовний показник, бо «думка» не є одиницею вимірювання: думки бувають короткими, довгими, паралельними, уривчастими. У мене вони завжди паралельні й, на жаль, фіксуються увагою. Це тому мої сили прокинулися?.. Чи від нас нічого не залежить — усе вирішує доля? А якщо від нас нічого не залежить, то навіщо намагатися щось змінити? Якщо нічого не міняти, чи можливо досягти бажаного? І як зрозуміти, чого бажаєш, коли в голові безліч думок? Отже, і на це впливає доля — ми нічого не вирішуємо?.. Я не пробудила силу — вона сама прокинулася. Але чому?.. І чому я не бачу власної тіні? Вона в мене точно є. Я, хоч і не бачу її, майже завжди відчуваю. Вона стає сильнішою вночі, а вдень її вплив на мене можна порівняти з легким подихом вітру, від якого ледве зривається обгорілий листок.

Обгорілий листок? Чому він обов’язково має бути обгорілим? Як мої думки привели мене до листка?.. Я… думала про свою тінь… про те, що вона сильніша вночі, ніж удень, і… Це може бути якось пов’язано з Думкарем? Майже щоночі я бачу його уві сні. Він жодного разу не приходив до мене, я просто була свідком його занурення у сни інших.

Я вмію подорожувати думками?

Тато постукав у двері, покликавши мене вечеряти. Із кухні донісся запах артишоку з сиром і рибних булочок. У шлунку забурчало — я згадала, що забула пообідати. Це дійсно забудькуватість чи огида до капусняка? У столовій по п’ятницях подають капусняк із пшоном, а я його з дитинства терпіти не можу. Не пригадую, коли їла його востаннє. Чи то мені було дванадцять, чи то вісім… Перед очима майнув спогад: я їм на кухні капусняк, мама сидить напроти мене, посміхаючись своєю щирою усмішкою, як раптом гарне, любе обличчя скривлюється від жаху, в очах завмирає страх. Мама ворушить губами, але з її вуст не злітає жодного слова.

«Що її так налякало?» — подумала я, з цікавістю повертаючи голову назад.

— БУМ! — темна тінь нависла наді мною, розкриваючи свою глибинну пащу.

Я закричала, впавши на підлогу. На цьому спогад закінчився, а я знайшла себе на підлозі. У вухах ще лунав «БУМ», ніби я чула його насправді, а потім той самий голос мовив:

— Я незабаром прийду по тебе, Агафіє!

Це звучало загрозливо й моторошно — по шкірі пробіг холодок. Я озирнулася — нікого. Тіні поруч не було.

— Ну, треба ж було таке пригадати! — я підійшла до дзеркала, вдивляючись у своє відображення. — Цікаво, а тіні відображаються в дзеркалах?.. Як я раніше не звернула на це уваги?

Холод не відступав, тож я швидко натягнула теплий светр і, одягнувши на обличчя маску «радості», поспішила на кухню, поки тато нічого не запідозрив. Він занадто добре мене знає й відразу зрозумів би, що зі мною щось не так, а я цього не хотіла. І не тому, що прагнула й далі щось від нього приховувати — я боялася, що він мені не повірить і відразу зателефонує нашій кумі, керівниці центрального психіатричного відділення в нашому місті. Не те щоб я не любила лікарні — чесно кажучи, із задоволенням поспілкувалася б зі спеціалістом щодо тіней, але не з Ганною Петрівною, і не з тим лікарем...

Погляд Ганни Петрівни, типової жінки старого покоління, говорив голосно й твердо: «Ти не встигнеш розповісти до кінця, як я запроторю тебе до лікарні — без права на відвідувачів і телефону».

Я упереджено до неї ставлюся чи все це через той випадок? Так. Той випадок… Це сталося, коли мені було сімнадцять. До нас у гості прийшла сусідка — Лариса Сергіївна, давня подруга мами. Відчинивши двері й побачивши її, я мимоволі поморщилася: я не любила гучних людей, а Лариса Сергіївна завжди була саме такою: сміялася більше за всіх і говорила швидше, ніж думала.

Я мовчки пропустила її до дому й, зачиняючи двері, вже зібралася піти до себе, щоб бути подалі від шуму, як раптом помітила, що Лариса Сергіївна мовчить. Вона сіла на край дивана й, опустивши погляд на наш білосніжний безворсовий килим, стиснула руки так, що побіліли кісточки пальців.

— Ларисо Сергіївно, з вами все добре? — зупинилася я, відразу перебираючи в голові варіанти: зрадив чоловік, велосипедист переїхав кота, програла гроші в лото, донька втекла з тим чорнявим хлопцем із паралельного класу, дім пограбували…

— Агафіє, принеси, будь ласка, склянку води, — голос тата урвав потік моїх думок.

— Зараз! — я побігла на кухню, дорогою думаючи: а чи не зателефонувати мамі? І тут згадала, що не можу з нею зв’язатися зранку… чи навіть із вечора. Ні, раніше. Від неї не було жодних новин з того дня, як вона поїхала у відрядження…

— Доню?!

Я відігнала думки, набрала повну склянку води й якомога швидше повернулася до вітальні. Лариса Сергіївна й далі сиділа на дивані, але на килим більше не дивилася. Її погляд був спрямований на мене, і вона, важко дихаючи, шепотіла:

— Мені важко… Ніби щось тисне зсередини.

Тато нервово ходив кімнатою, розмовляючи з кимось по телефону. Назвавши нашу адресу, він поклав слухавку, а тоді, ніби щось згадавши, знову набрав номер.

— Я викликав швидку і Ганну, — мовив він, повертаючись до нас.

— Навіщо? — поперхнулася водою Лариса Сергіївна.

— На всяк випадок, — відповів тато.

Ганна Петрівна приїхала швидше, ніж швидка. Як завжди зібрана, холодна, впевнена.